Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Докторе, якось незручно так розмовляти спиною до вас стоячи, — кажу і все думаю, як свого револьвера вихопити. Бо щось дуже доктор балакучий, видно, не збирається мене живим випустити.

— Та повертайтеся, голубчику, в мене ж є револьвер, а у вас немає. Ігнат вас обшукав минулої ночі, коли ви непритомні лежали. То ж куди ви, до дідька, подінетеся, — усміхається.

Ото добре, коли супротивник посміхається, коли впевнений. Впевнених краще бити, бо не бачать вони нічого окрім своєї впевненості.

— От дивуюся я з вас. На якого дідька вам цей цирк? Просто з дурнів посміятися? — киваю я на оті ходіння зі свічками.

— Ну я був про вас кращої думки, — реготнув доктор, — це ж одне з найбільших помість у губернії. І уявляєте — на нього жодної закладної не має. Тому воно хоч занехаяне, та все одно великих грошей варте. А полковник Стасов заповіт таким робом вчинив, що успадкує не дочка, а майбутній зять, допоки житиме з його донькою. І щоб він обов’язково з дворян був, бо підозрював старий, коли ще при тямі був, що дочка з Ігнатом плутається. Тому довелося цього поручика знайти. А далі просто — вдова все одно по смерті чоловіка успадкує маєток. А секту було неважко придумати. У Ігната в голові й до того неабиякі таргани водилися, він раз із місцевим попом побився через тлумачення якогось місця зі Святого письма. Тому мені лише довелося підіграти, трохи ідейок підкинути у його кволі мізки. Трохи від маніхейства, трохи від гностичної єресі, дрібку від хлистів, дещицю від марксизму і додати фіміаму із чудодійних середньоазійських трав, — посміхається доктор. Клоп, а не людина, однак царем себе почуває, он як груди випнув, як півень перед куркою. Просто таки геній кримінальний. Зажди-но, дорогенький, не кожному Івана Підіпригору надурити вдавалося.

— Я ось із чого дивуюся, докторе, — кажу так здивовано. — Ви людина розумна і вчена та все на світі знаєте. А що ви робитимете зараз, як он наші вже йдуть?

— Як? — здивовано озирнувся доктор.

Хіба ж можна переді мною озиратися? Гучно гримнув постріл кольта, і доктор впав. Процесія зі свічками зупинилася ошелешено, і за мить вони усі кинулися до мене зі страшенним виттям і криками. Чорт, вони непритомні, їх револьвер не зупинить. Ну вб’ю ще кількох, а інші тоді мене просто на шматки роздеруть. У хаті не сховаєшся, то я кинувся до лісу. А ніч, холера, місячна, ясна, видно, хоч голки збирай. І я, наче олень, за яким женеться зграя панських хортів, помчав у бік станції. Ви не знаєте, як вміє бігти Іван Карпович Підіпригора — красиво, ледь торкаючись грішної землі носаками своїх чобіт.

Біжу, чую, що погоня поступово відстає. Он кричить той бородань, щоб бігли за мною, лається на когось. Мабуть, люди провітрилися і вже не задурманені, не хочуть за мною бігти. А ще і пальнув для страху. Бажаючих на кулю нарватися вже не стало, і вони відчепилися. Дійшов я до станції, а там вже нікого. Довелося чіплятися до товарняка та до більшої станції їхати. Там відбив телеграму їх благородію, що треба те кубло розворушити.

Наступного дня десь по обіді вже з двома десятками солдатів прибули ми до маєтку полковника Стасова. Виявилося, що доктора я застрелив на смерть. І не доктор то був, а відставний чиновник акцизного відомства Олексій Бурлаков, який звільнений був із ганьбою зі служби за махінації і в тюрмі сидів, але темних справ не покинув: секту придумав організувати, щоб захопити майно Стасових. Сказав, що лікар, почав старого полковника лікувати та так залікував, що коли ми приїхали, то він і слова не міг сказати, тільки тремтів та мугикав. Справжні лікарі казали, що поїли старого якимись відварами, для голови руйнівними. Помучився бідолашний ще кілька місяців і помер. Що ж до Ігната Євсеєвича, то він втекти спробував, але його арештували, судили і до Сибіру спровадили. Доньку ж полковника до божевільні відправили, бо теж ті відвари пила і ввижалося їй тепер бозна-що час від часу. Поручик Багдасаров заради неї службу таки покинув, квіти щодня носив. А як тільки випустили її, так побралися вони з поручиком того ж дня. Молоді одразу продали маєток і виїхали за кордон. Там, кажуть, інші сектанти їх обшустали. Що і не дивно. Голова, вона ж як фортеця. Коли зламають стіни і увійдуть раз, то і другий увійдуть. Ось так.

— Ну, годі спати, солдатику, ранок вже настав.

До чого ж приємний жіночий голос — м’який, оксамитовий із низькими нотками, либонь, наснилося мені це все у солодкому сні. Я розплющив очі й побачив, що валяюся в ліжку, зовсім голий та ще й не сам. Поруч лежала жінка, вбрана лише в ажурні шовкові панталончики. Вона пестила мій живіт, пробігаючи своїми ніжними пальчиками рубці та шрами, отримані мною під час служби у Туркестані.

— Ти наче спортсмен. Які м’язи! Невже гімнастикою займаєшся? — поцікавилася незнайомка.

Яка там гімнастика! Просто філера, як вовка, ноги годують, увесь час бігаєш, то жирком не запливеш. Ну і гантелі вдома тягаю, щоб не важко було чи на дерево залізти, чи паркан перескочити, а то й при необхідності й проміж очі дати якомусь дуже вже непосидючому бунтівнику.

Її рука поволі опускається вниз по животу…

Ну, про те, як воно буває у Ялті та на інших курортах, я чув. Що приїздять відпочивальниці, які прагнуть відпочити не тільки душею, а й тілом, бо мужі їхні заклопотані серйозними справами і, вочевидь, чоловічої уваги приділяють їм недостатньо. Але щоб ось так, щоб майже силою, ніби розбишакуватий парубійко нетямущу сільську дівку, затягти співробітника охранки, ще й при виконанні службового обов’язку, до себе в номер! Куди ж наше любе отєчєство котиться? Це вже зовсім падіння нравів та кінець світу!

Обурююся я, але якось мені не обурюється. Лише б’ють дрижаки від тих ніжних дотиків, і моє