Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Заклякли їх благородь, думають, що робити. А я тим часом постукав до дверей, що вели у сусідній номер. Мельников і не помітив, стоїть, вус гризе, коли голос із-за спини жіночий.

— Доброго дня, панове. — Та ще який голос! Любушкин! А в неї не голос, а мед, та що там мед, із дікалоном мед, чи чим там у раю поять! Ох і Любушка! Та вона одним голосом і розстріляти може, і воскресити!

— Ось ви, Іване Карповичу, казали, що ваш пан дівчат із борделів визволяють, відколи його наречену викрали злодії та продали до Константинопольського борделю, де вона і померла від туги за коханим. А ваш пан просто звичайний жандарм, та ще й парсуна його мені неабияк знайома. Всі ви, мужчини, брешете, щоб свого добитися…

Мельников аж підскочив.

— Ванько, мерзавець, це що таке, до дідька?

— Так ваше благородіє, ви ж самі казали, що за ту теку проси, що хочеш. Так я одне у вас прошу — визволіть Любу із борделю. Вона хороша і нове життя хоче розпочати. Ми ж їй можемо паспорт зробити замість того жовтого білета?

— Ванька, ти що, маку наївся? Нам звідси не вибратися, перестріляють нас бандити, а ти дурницями займаєшся, ще й цю проститутку нам на шию повісив! — кипить Мельников.

— Всі ви мужчини одинакові, у вас одне на умі — попользуватися і кинути дєвушку напризволяще. А я думала що ви, Іване Карповичу, інший, — ображено протягнула Люба і так сіпнула носиком, що в мене і земля з-під ніг. Оце був колись у Туркестані землетрус, так то, я вам скажу, дрібниці у порівнянні з тим, як Любушка носиком сіпнула!

— Ваше благородіє, — кажу. — За бандитів не ізвольтє хвилюватися. З ними я щось придумаю. А ось Любушці паспорт потрібен. Вона нам неабияк допомогла, саме вона і закинула Бенціоновим людям, що її клієнт, німецький офіцер, цікавився вашими паперами. Їй після цього не жити.

— Так, так, — підтвердила Любаша. — Вб’ють, вони зради не пробачають.

Глянув Мельников на мене, на Любу.

— Навіщо тобі паспорт, красуне? Все одно ж на панель йти доведеться, бо що ти вмієш?

— Та дещо вмію, ваше благородіє, — каже Люба і посміхається. Так посміхається, що от наче в кишеню жменю червінців кладе! Хоча я і за посмішками її про гроші не забуваю. Лежать вони у мене при серці, Любушка розуміє, до кого який підхід потрібен. — Принаймні тут капітан один англійський руку та серце пропонує. Сьогодні корабель його відходить до Портсмута. Там він буде чекати, каже, що заради мене і море, і службу покине, — каже Любушка.

Заради такої і любе отєчєство покинути можна, думаю я, хоча думати цього і не дозволено служивій людині.

— А ти, дивлюся, дівка не промах, — кивають головою їх благородь.

Який там промах, думаю сам собі. Пряме влучення у серце, а не дівка! Дивлюся у вікно — один із тих громил відіпхнув швейцара і пішов до готелю.

— В нас зараз гості будуть, ваше благородь, — кажу. Сам став за дверима, Мельников з іншого боку. — А ти, Любушко, стій там, де стоїш, та гостю посміхайся спокусливо, як ти умієш. Щоб людина танула, наче свічка, а гніт палав та пнувся. Їх благородіє паспорт тобі зробить. Так же? — вже пошепки питаю у штабс-капітана. По коридору вже чути важкі кроки. — Буде ж паспорт? — шепочу.

— Та буде, буде! Тихо! — нервує Мельников, схопився за револьвера, наче мале за цицьку.

— Слово честі? — вже самими губами питаю.

— Слово честі! — так само відповідають їх благородіє, а сам блідий, зосереджений. Ні, не боягуз Мельников, просто знає, з ким справу має, а поважати супротивника завжди потрібно.

Принишкли ми, і в коридорі принишкли. Слухають. Бачу, як поволі повертається дверна ручка. Тихо прочиняються двері, з’являється рука з револьвером. А потім і власник руки.

— Фімочко, милий, ти що тут робиш? — наче дивується Любушка і посміхається. От кажу ж, що такий у неї голос, що будь-кого у дурні пошиє, а ще як посміхнеться, так взагалі, наче оклунком по голові, наче рядно на очі! Фіма думати про все забув, зброю опустив. Тут я плигнув, руку з револьвером перехопив і як дам у груди, а Мельников руків’ям револьвера свого та по потилиці. Затягли Фіму до кімнати, чекаємо. За хвилину розплющив він очі, дивиться на мене люто.

— Либонь, ти, Фімо, найдурніший бандит на цілу Одесу, якщо знову до мене з револьвером лізеш, — сміюся, — чи тобі таки треба вухо відстрелити?

— Не жити тобі! — сичить він, — Обложили вас, як вовків позорних! Тільки висуньтеся, одразу положать разом із курвою вашою! — і з ненавистю так дивиться на Любушку. — Бенціон від тебе не відстане! З-під землі дістане, сучко…

Щоб далі його не слухати, запхав рушник у рота, бо що там він розумного скаже, той Фіма. Зв’язали його, потім сповили у простирадло і у ванну поклали. З одним розібралися, але як з іншими бути? Бо ж добряче я допік Бенціона з різаним газетним папером замість грошей у валізі, мабуть, із нього зараз вся Одеса сміється. За таке, що обдурили його, як православного, не вибачить Бенціон. А тут ще і Любушка…

— Тікати треба, — кажу я.

— Не тікати, а відступати на заздалегідь підготовлені позиції у рамках тактичного маневру! — повчально каже Мельников. — От видно, Ванько, що ти у кадетському корпусі не вчився.

— Та куди вже нам, гречкосіям, — зітхаю, але зовсім не через походження. — Як же мені вивести вас, ваше благородіє?

— Іване Карповичу, я тут в одному романі читала, — зненацька встряє Люба. — Що благородний герой