Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Триста чотири тисячі доларів, пане полковнику.

Знову хитаючи головою, Дух Мертвих повільно гортав паспорт Ервана, ніби то була книжка з дивовижними малюнками.

— Як ти збираєшся повертати нам гроші, французьке падло?

— Я ніяк не причетний до цієї історії. Сальво був моїм гідом, ось і все.

— І куди він тебе вів?

— До диспансера сестри Гільдеґард.

Полковник вибухнув реготом, хоча його люди залишалися серйозними, ніби єпископи під час великого собору. По галяві купами були звалені довгі металеві ящики, схожі на домовини. З однієї, ледь відкритої, виглядав корпус барви хакі й ручка для перенесення. Ракетна установка. Навіть з такої відстані Ерван упізнав специфічний вигин FGM-148 «Javelin»,[71] американської машини для знищення, яка добре зарекомендувала себе під час ліквідації іракських танків.

— Хочеш навідатися до Старої?

— Якщо ви її ще не вбили.

Невідомо нащо Ерван намагався спровокувати його. Не вгадав: Дух Мертвих здавався дуже розслабленим. У його зовнішності не було жодної особливої риси. Звичайний тутсі, не худіший і не адекватніший за решту.

— Ми її захищаємо. Вона лікує нас після бою. Та жінка свята. Щонеділі я прошу свою паству молитися за неї.

— Ви… ти священик?

— Пастор адвентистів сьомого дня, — відповів той, широко всміхаючись. — Тому ми й змогли так просунутися, що з нами Бог.

Ерван кивнув на ящики:

— Це він прислав цю техніку?

Полковник поклав паспорт до нагрудної кишені й уперся кулаками в стегна — пластиковий солдатик завбільшки як людина. В його погляді кристалізувалися очужілість і злість, упевненість людини, яка тримає цей світ у своїх руках.

— Чому б і ні? Ми йдемо хрестовим походом, аби відвоювати свої землі.

— Ти маєш на увазі, свої копальні.

Дух Мертвих не зреагував на чергову провокацію і зробив кілька кроків спочатку в один, тоді в інший бік, ніби вчитель, що міркує, як найкраще покарати свого учня.

— Що конкретно ти шукаєш? — поцікавився він.

— Я флік, — Ерван відповів швидко, вирішив грати відкрито. — Я розслідую історію, що сталася сорок років тому просто тут, у Лонтано.

Горлоріз втупився у співрозмовника, намагаючись збагнути, де тут брехня. Таким казочкам не можна вірити. Або ж мзунгу божевільний.

— Мені начхати на вашу війну, — вів далі Ерван. — Я просто хочу дійти до диспансера, розпитати сестру та якомога швидше повернутися на «Вентімілью».

Жодної реакції з боку ватажка тутсі. Його зіниці блискали під напівзаплющеними повіками. Часу в Ервана залишалося небагато, і цей поспіх заважав йому думати про будь-що, крім теперішньої миті. Ні спогадів, ні жалів на порозі безодні.

— Де Сальво, мосьє Морван?

— Гадки не маю, кажу ж тобі. Можеш мене катувати, я більше нічого не знаю.

Дух Мертвих коротко кивнув. Його поплічник в уніформі миттю дістав пістолет і націлився в чоло французові — Ервану здалося, що це Heckler & Koch USP. Хто продав таку зброю цим серійним убивцям?

— Ти приїхав із Тути? — й далі допитував пастор.

— На баржах, так.

— Ти бачив хлопців із ЗСДРК?

— Ні.

— Май-май?

— Ні.

— Когось іще?

Ерван вирішив забути про кадоґо з їхніми трупами.

— Жодного солдата від самої Тути.

Очільник тутсі вищирив два ряди білих зубів. Ясна були червоні, мов м’якуш кавуна. Зміни настрою, порваний ритм: Ерван починав пристосовуватися.

— Бони нас шукають, патроне… — прошепотів полковник із несподіваним селюцьким акцентом. — Вони нас шукають, але Бог нас хова… — він знову посерйознішав: — Востаннє тебе питаю: де Сальво? Я тут не маю часу жартувати: мусимо готуватися до нападу.

— Ви не збираєтеся скористатися «Джавелінами»?

Ерван щойно про дещо здогадався. Ця армія ступала стежкою війни — і в хід ішло все, що могло стріляти й знищувати. А проте ракетні установки залишалися в своїх ящиках. Тутсі не вміли ними користуватися.

Дух Мертвих підняв одну брову. З тієї чи іншої причини вони отримали техніку без інструкції з використання — або ж не зрозуміли її.

— Ти знаєшся на цих штуках? — він підійшов ближче.

— Перш ніж стати фліком, я був військовим.

У Французькій Ґвіані він брав участь у тренуваннях із залученням цих FGM-148, які запускали ракети «Javelin» з інфрачервоною системою самонаведення.

— Де служив?

— Парашутист, 6-ий повітряно-десантний полк морської піхоти.

Полковник, здавалося, замислився — можливо, Ерван зміг вибороти собі ще кілька хвилин життя. Раптом тутсі схопив його за комір і штовхнув до ящиків:

— Ти знаєш, як це працює?

— Так.

— Покажи мені.

— Що я за це отримаю?

— Ти не в тому становищі, щоб торгуватися, братан.

— Я міг би вирішити померти, нічого вам не пояснюючи.

Дух Мертвих підкреслено зітхнув:

— Покажи нам, як користатися цими установками, і зможеш повернутися на свою баржу. Нам не треба, щоб під час наступу ти плутався під ногами.

Ерван зрозумів: тутсі завалить його, щойно зрозуміє, як стріляти, але він може виграти ще кілька секунд. Він кивнув на знак згоди. Дух Мертвих жестом наказав розв’язати його. Ерван став на коліна та вийняв окремі деталі. Не був упевнений, що пригадає бачене колись, але ставив на свій здоровий глузд.

— Спершу приєднати CLU, «command launch unit»,[72] до роз’єму FGM-148…

Збираючи корпус, що нагадував великий фотоапарат, він твердо вимовляв свої пояснення. Перетворився на ланцюжок рефлексів, кожен рух перетікав у інший. Він показав, як зарядити ракету, як зняти установку з запобіжника, нарешті — як прицілитися в CLU.

— Це ракети типу «fire and forget», «вистрілив і забув». Із самонаведенням. Бачиш ціль у видошукачі, фіксуєшся на ній ось