Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Як ти сюди дістався?

— Баржами.

— Що там надворі?

— ЗСДРК почали стріляти.

— Ходили такі чутки, — сказала вона мовби сама до себе, — але я не була впевнена… Конголезці придбали нову зброю.

Через германський акцент сестри Гільдеґард кожен склад, вимовлений нею, ніби марширував, та ще й у важких чоботях. Скидалося на те, що пані походила з Нідерландів.

— Ви помиляєтеся: техніку отримали тутсі.

Жінка щиро розсміялася. У неї були ідеальні зуби, що контрастували з сірою маскою обличчя. Ерван подумав, що такі чудові зуби — результат німецької гігієни. Ранкові купання в річці, зарядка в лісі.

— Контрабандисти постачають товар обом арміям. Один рейс, подвійний зиск. За будь-яких обставин вони з виграшем.

Тепер він розумів, чому зустрічна атака була така потужна.

— Хто продає?

— Неможливо дізнатися. Тут диму без вогню не буває. Ти зустрів тутсі?

Ерван кивнув, досі відсапуючись. Жінка взяла пляшку вайт-спіриту, сполоснула інструменти.

— Вони залишили тебе живого?

— Мене врятував обстріл.

— Повертайся на свої баржі. Дух Мертвих не дасть тобі спокою.

— Забудьте про нього. Ніколи ще це ім’я не пасувало йому більше.

Сестра чиркнула сірником і кинула його на інструменти, які миттю зайнялися. Вогники асоціювалися з аутодафе.

— Чого ти хочеш? Ти страшенно невчасно.

— Я приїхав поставити вам кілька запитань.

— Про що?

— Про Людину-цвяха, вбивцю сімдесятих років.

Жінка схопила ще кілька скальпелів і голіруч поклала їх у помаранчево-синій вогонь, ніби зовсім не відчувала опіків. Вона мовчала, тож Ерван заговорив знову:

— Я здолав сім тисяч кілометрів заради ваших відповідей і не маю часу на пояснення своїх мотивів.

Сестра відчинила старий автоклав і кинула туди інструменти, що потріскували, мов банани гриль. Ніби справді не відчувала болю.

— Слухай-но, дорогенький. Ти чуєш, що там коїться? За кілька хвилин диспансер тріщатиме від поранених. Гадаєш, у мене є час на ці давні історії?

— Кілька відповідей, сестро, й мене тут не буде…

Вона схопила пилку. Сірник. Автоклав. За інших обставин усе це могло б насмішити: маленька бабуся, яка миє свій пекельний посуд… Знеможений Ерван повалився на похідне ліжко. Кров і багно, змішані з його потом, перетворювалися на органічний торф.

— У вас немає жодного хворого? — здивувався він, оглядаючи залу.

— У дні консультацій перед моїми дверима від п’ятої ранку стоїть кількасотметрова черга. Тут усі хворі, всі поранені, як у диспансері, так і за його межами. Але я нікого не тримаю тут довше, ніж один день. Ця війна — величезна троща. Після корабельної аварії вичерпують воду, затикають діру. Наступного дня з’являється наступна пробоїна, і цю відкладають на потім.

Ніби крапка в кінці речення, пролунав вибух, від якого здригнулися стіни.

— Ви не ховаєтеся в укриття? Не боїтеся?

— Я ввіряю себе Богові. Він доручив мені роботу, я мушу її скінчити.

Здавалося, сестра Гільдеґард не в курсі: Бог давно полишив Конґо.

— Тутсі вас не чіпають?

— Як? — вона зареготала. — Що може мені загрожувати? Зґвалтування? Убивство? Я їх лікую. Це від мене варто їм очікувати загрози.

Вона закрила автоклав і витерла руки об сукню. Зрештою зітхнула й ніби впокорилася з присутністю Ервана. Ще кілька вибухів, пунктир автоматних черг.

— Хочеш кави? — зненацька запитала жінка, вже приязніше.

Можливо, це запрошення до розмови…

— Хочу, дякую.

Вона поставила італійський кавник на пальник Бунзена, який запалила різкими й точними рухами. Чорні в халатах, які досі тулилися в темному кутку, ніби очікували на знак, щоб заворушитися. Сестра підійшла до француза з двома покоцаними металевими келишками.

— Цукру?

— Сестро…

Вона сіла на ліжко навпроти — двоє контужених на війні намагалися вести світську бесіду.

— Що ти хочеш знати?

Він вирішив почати з Морвана.

— Я не знала його… особисто, — відповіла жінка й зробила ковток. — Лише бачила кілька разів у диспансері, ось і все. Усе, що я про нього знала, розповідала мені Катрін. Він був дуже хворий. — Сестра постукала вказівним пальцем по скроні. — У нього були такі собі… зриви. Лихоманка, тремор, а головне — напади жорстокості.

— Це під час тих зривів він її бив?

Сестра запалила товсту цигарку — певно, з темним тютюном.

— Каті стверджувала, нібито його треба лікувати.

— Чому «нібито»?

— У неї був синдром жертви. Вона постійно знаходила йому нові виправдання, патології… За її словами, у нього траплялися галюцинації, він чув голоси.

— Мені розповідали про одного психіатра.

— Мішель де Пернеке. Я отримала його кабінет у клініці Стенлі, але ніколи його не бачила. Каті йому не довіряла. Казала, що він небезпечний, що він маніпулював Ґреґуаром, що він усе Лонтано тримав у руках…

Ерван мало не обмовився про складене психіатром досьє, залишене ним у клініці. Ні, ще зарано. Спершу слід встановити довірчі стосунки з сестрою милосердя.

— Можливо, вона сподівалася самостійно його вилікувати?

— Вона найменше для цього підходила.

— Чому?

— Дівчина в певному сенсі була його хворобою.

— Не розумію.

— Ви знаєте історію вашого батька?

— Яку саме?

— Його народження, дитинство, його походження.

Ерван збирався відповісти ствердно, й раптом усвідомив, що знав лише кілька епізодів: сирота, народився у Кот-д’Армор,[74] батько — моряк-рибалка, загиблий у кораблетрощі, мати померла від сухот за три роки після його народження, 1948-го. Можливо, це була суцільна брехня, але хоч як дивно, Ерван ніколи не ставив під сумнів цю частину міфу Морвана. До того ж, Старий