Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

торкалися ще не загоєної рани. Принагідно згадували й Старого через певну деталь чи історію, але ніколи — Меґґі, яка забрала свою таємницю з собою в могилу. Убивця, жертва, маніпуляторка, підкорена, сповнена любові чи ненависті: неможливо було визначити її справжній образ.

— Ще хочеш?

— Ні, дякую.

Це був уже інший голос іншого чоловіка. Можливо, шорстке сім’я для нового початку, необроблена цілина. Лоїк налив собі ще чашку й насолодився пряним пійлом. Обпікався ним, і кожен пекучий дотик нагадував про вмиротворені години в гімалайському монастирі.

Він сидів на траві, спирався спиною на стовбур дуба й милувався морем, що поєдналося з кривою лінією землі та виблискувало мільярдами сонячних паєток, ніби сито золотошукача.

— Я знаю, що ми зробимо, — раптом він підвівся й став за шезлонгом Ервана. — Ми з тобою поїдемо до Чжундяня.

— Куди?

— До Чжундяня. Це на кордоні, в Тибеті. Там я прийшов до буддизму Ваджраяни. Могли б трішечки підлікуватися духовно.

Ерван не відповів — його не надто привабила така пропозиція.

Лоїк вів далі, щоб заповнити тишу:

— Китайці перейменували місто: тепер воно називається Шанґрі-Ла, як у старому фільмі Френка Капри, «Lost Horizon», y якому американці потрапляють до потаємного міста в Гімалаях. Значить, китайці надихалися америкосами, які самі надихалися китайцями, і…

Він замовк: мовчання брата здавалося важчим за гранітні брили на узбережжі.

Лоїк уже подумав, що наполягати марно, коли Ерван відповів:

— Я згоден.

І додав, голосом, який уже плинув у далечінь:

— Загублений обрій… Просто про нас.