Українська література » » Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

---
Читаємо онлайн Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
Ситуація не потребувала коментарів: де Пернеке-Ляссе, який плекав незгасиму ненависть до Морванів, знав кожного члена сімейства в обличчя. Звісно. Йому подали останнього вцілілого на блюдечку.

Двері ліфта відчинилися. Новий наказ стволом, мовляв, «Після тебе». Лоїк пішов коридором. Голі стіни, відкриті труби, замкнені двері: поверх гамівних сорочок. Він важко крокував. Від усієї історії тхнуло «бригадою заготівлі дрів».[152] Ляссе порішить його в ізоляторі й розчинить тіло в котельній інституту. Та Лоїк міг думати лише про свою спрагу.

Поки вони, мов привиди, йшли цим приміщенням, його непокоїла ще одна деталь. Ляссе, здавалося, не боявся камер спостереження — комендантська година для системи безпеки? Неможливо. Перед черговими дверима Лоїк знайшов відповідь. Психіатр тримав у кишені хромований пультик — вочевидь вимикав камери за власним бажанням. Урешті-решт, він був господарем у себе вдома…

— Стій.

Лоїк послухався. Де Пернеке погрався своєю карткою, і вони потрапили до сліпучо білої камери: чотири стіни, підлога, така сама стеля — і все. Ні вікна, ні меблів, недосяжна люстра, захищена броньованим склом. Попався в мишоловку і став лабораторним щуром.

Лоїк розвернувся і глянув на чоловіка, який усе це спланував: високий, з сивиною у волоссі, але досі вродливий, він, мабуть, з першого погляду міг вселяти довіру. Архетип лікаря, який усе знає. Старий завжди казав: «Перше враження потрібне лише для того, щоби приспати пильність».

— Я розповім тобі історію, — нарешті заговорив психіатр.

Отже, перш ніж порішити його, кат дозволить собі останню розкіш зізнання. Чудово: Лоїк приїхав вислухати його, навіть якщо доведеться забрати правду з собою в могилу.

— Можна сісти?

— Почувайся як удома.

Лоїк опустився на підлогу, спиною до стіни. Обхопив руками зігнуті коліна. У цій порожній кімнатці він цілком міг вважатися божевільним. Чи вийде з нього гарний труп? Знову спрага.

— Історію, — вів далі Ляссе, — чоловіка, сповненого бажань, який, утім, ніколи не міг перейти до дії. Такий собі немічний, якого роздирають власні імпульси. Потроху чоловік знайшов рішення, або, принаймні, думав, що знайшов. Вів своїх пацієнтів, давав їм поради — змушував їх діяти й через них вгамовував власні пристрасті. Це принижувало його, вселяло зневіру, але хоча б створювало ілюзію існування. Я не розповів тобі про одну деталь: бажання цього чоловіка обмежувалися лише насильством і смертю. Він мріяв про вбивства, тортури, людські страждання. Пеніс у нього ставав майже завжди тільки на це, але він не наважувався зробити крок. Не з міркувань моралі, а через боягузтво. Через звичайнісінький страх: страх своєї жертви, поліції, наслідків його злочинів. Євнух від насильства. Він мріяв про жорстокість, але не був здатний послухатися цих інстинктів. Слабак, неспроможний на найменший ризик заради свого збочення. Він виявив це сорок років тому в країні без закону й жалю, в якій намагалися залишити свій слід перші поселенці. У цьому чорно-червоному місті чоловік спершу зустрів жінку. Він відчув до неї… непереборний потяг. Він також зустрів там одного фліка: юного, скаліченого, божевільного. Миттю збагнув, що це створіння володіє тим, чого йому бракувало: силою, відвагою, спроможністю вбивати. Тоді він почав лікувати його і виявив у ньому ще важливішу перевагу: той псих не лише міг убивати, а й мав під рукою готову жертву…

Стіни віддзеркалювали різке електричне світло. Ляссе у своєму білому халаті зливався з інтер’єром.

— Меґґі запропонувала мені своє тіло в обмін на шкуру Каті Фонтана, — вів далі психіатр, — але я так чи інакше підштовхнув би Морвана до цього вбивства.

— Я прийшов не для того, щоб вислуховувати дурню про давно минулі часи…

— Помиляєшся: я говорю про сьогодення. Про основоположні події, які пояснюють усе, що відбулося за останні два місяці. Тієї ночі я зрозумів, хто я насправді…

Він моторошно реготнув, мимоволі підніс руку до свого члена.

— Коли Меґґі шматувала Каті, я стежив за нею крізь щілини між дощок ангару. Для мене це було… відкриттям. Пізніше, коли ми кохалися просто там, де відбулися тортури, її тіло більше нічого для мене не важило. Мене збуджував той факт, що я сплю з убивцею в смороді ще теплої крові…

— До чого ви хилите? — скрикнув Лоїк. — Усе, що вам відтоді вдалося зробити, — це втекти з Конґо й зникнути. Ви змінили ім’я і продовжили свою кар’єру схибленого психіатра в Бельгії. Як це пов’язано з експериментами останніх років?

Де Пернеке-Ляссе зітхнув і на кілька секунд замовк. Світло сповнювало кожну мить. Білий опік, який жеврів у голові Лоїка, під стуленими повіками витягувався в чорну риску.

— Повернувшись до Європи, я почав лікувати неврози інших і спостерігати за ними. Саме через них я намагався глибше зрозуміти себе, проаналізувати, чому я так страждаю, не маючи змоги вбити чи завдати болю.

— Вам ніколи не спадало на думку, що це страх не дозволяв вам коїти злочини?

— Упізнаю обмежене й обтяжливе судження натовпу…

— Я був алкоголіком, героїнщиком, кокаїноманом. Я бісексуал і буддист. Я вбив Фарабо. Власноруч розтрощив йому голову. Не вважаю себе взірцевим представником трудящих мас.

— Ти вбив із помсти. Ти вбив, щоб урятувати брата. Ти вбив із наївним переконанням, що робиш добру справу. Ти нічого не знаєш про залежність від зла, про силу вбивчого бажання, яке затоплює тебе та пожирає.

— Я щойно сказав, що сидів на героїні.

— Підстав ножа замість шприца — й матимеш уявлення про те, що я відчуваю роками.

Після передозу Лоїк не бажав знову зазирати у безодню. Але починав уловлювати зв’язок між дрібним покидьком, який хотів виграти Меґґі в Лонтано, й видатним професором, фахівцем з небезпечних патологій: Ляссе-де Пернеке завжди намагався вилікувати лише самого себе.

— Увесь цей час я мусив до отупіння накачуватися транквілізаторами, хімічно каструвати себе й переживати свої поривання через пацієнтів, які коїли злочини без усвідомлення й запалу.

Лоїк здогадувався, яким було його існування. Життя гієни, шакала, змушеного харчуватися рештками чужих злочинів. Він уявляв, як лікар насолоджувався зізнаннями найнебезпечніших психів, дрочив на звіти про розтин їхніх жертв, спав із злочинницями, витягуючи

Відгуки про книгу Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: