Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

він усе-таки вирішив навідатися до Меґґі. Час більше нічого не значив ні для нього, ні для неї. Щоразу Лоїкові здавалося, що він приходить до матері востаннє й що вона прощається з ним своєю німою мовою. Цього вечора попрощатися прийшов він: сумнівався, чи переживе наступні кілька днів.

Похована під переплетінням дротів, оточена моніторами й прозорими пакетами (крапельницями та контейнерами для сечі й калу), мати здавалася розібраною на частини мов робот. Схудле обличчя ніби стиснуте в лещатах між подушкою та кисневою маскою. Чотири кінцівки й тулуб випиналися під простирадлом, неначе скелет, закопаний у піску. Усе це незабаром зникне. Лоїк, у халаті, лікарській шапочці й бахилах, сів на єдиний стілець. Він уже задихався у цьому передпокої смерті.

Які були його справжні почуття до цієї жінки на її смертному ложі? Смуток? Жаль? Байдужість? Полегшення? Жодної відповіді, але за ці два дні простирадло, що вкривало її, ніби саван, стало кіноекраном. Лоїк бачив на ньому концерти «Саламандр»; Меґґі й де Пернеке, які прийшли до Променистого містечка по заціпенілого Морвана; агонію Каті Фонтана; Меґґі, яка маскує її тіло під жертву Людини-цвяха й мимохідь добиває; двох змовників, які кохаються в закривавленому ангарі, поки Ґреґуар спить, накачаний препаратами…

— Я знаю правду, мамо, — прошепотів Лоїк, узяв її руку (суху, ніби порожня зміїна шкіра), — але я тебе не засуджую. Я не в тому становищі. Та й нині це не мало б жодного сенсу. Тато мертвий. Ґаель мертва. Навіть Людини-цвяха більше немає. Проте залишилася ще одна справа… — він підвівся, не відвертаючи погляду від матері. — Маю звести останні рахунки. Бо знаю, що насправді сталося.

Йому здалося, що обличчя матері здригнулося. Ні. Просто гра світла від моніторів і ламп на стелі, світло яких приглушене до мінімуму.

— Повір мені, — додав він, перш ніж вийти з палати. — Кожен заплатить своє.

На паркувальному майданчику лікарні він подумав, чи не слід зайти й попередити Ервана. Не варто. Брат може полежати день чи два без гостей. Або Лоїк особисто розповість йому кінець історії, або ж він дізнається про все з газет.

140

Ласкаво просимо назад до Коксоляндії.

Єдина перевага наркотика: цей світ непорушний. Квартали, бридкі пики дилерів, ціни, симуляція переховування й підпілля — ніщо ніколи не змінюється. Лоїк тремтів від перспективи знову туди зануритися. Це для доброї справи. Його план спрацює лише з певною кількістю грамів.

Він не скористався телефоном — навіть залишив його вдома — і взяв таксі. Закупитися по-дикунському. Лоїк не втратив смаку до цих похмурих районів, цих темних зібрань на паркуваннях. Попросив висадити його на розі вулиць д’Обервільє та де Кріме. Тунель під залізницею грав роль мінімаркету.

Він обійшов дилерів і пояснив свій випадок. У відповідь отримав лише образи й погрози.

— Ти стаєш на слизьку стежку, чуваче.

Лоїк розреготався. Сам-один, без машини, в костюмі за п’ять тисяч євро, він здавався показовим зразком лоха, якого можна обібрати. І попри це не відчував жодного страху. Радше навіть приємне збудження.

Потаємне бажання, щоб дійшло до сутички — пістолет при ньому.

— Коли мені знадобиться порада, — відповів він, — я до тебе звернуся. Де мені знайти Мікі?

Барига знизав плечима: на ньому був зачовганий літній костюм та панамка, з-під якої вибивалися біляві пасма. Нагадував чорного демона з Гватемали: скелет у хустині й капелюсі з сигарою в зубах. Не назвеш це вбрання непримітним. Особливо в листопаді.

— За залізницею, — буркнув він. — В одному з будівельних вагончиків…

Лоїк пішов, не дякуючи: мабуть, цей чувак, власне, й працював на Мікі. Він піднявся вулицею д’Обервільє, пройшов уздовж глухої стіни, що тяглася кількасот метрів, натрапив на прочинені ворота. Прослизнув туди, залишив позаду не надто заспокійливе світло ліхтарів і пірнув у темряву. Перетнув паркування, де складували габаритні вантажі, відшукав дірку в паркані та вийшов до залізниці. Колії, баласт, покинуті вагони.

Лоїк відчував, як пульсує схвильоване повернення, причавлене тягарем його плану. «Торчок завжди торчок». Найсильніші його емоції вимірюються в грамах. Його спогади лікуються голкою. Хтивість раба, який цілковито віддається отруті, що над ним панує. Моторошна й радісна байдужість наркомана, який уже не чекає ні на що, окрім яскравого спалаху смерті.

Він помітив будівельні бараки. Сморід вогкої глини, змішаний із запахами дьогтю та іржі, подразнював ніздрі. Кілька тіней, ніби від скелетів, але усміхнених, бо з дозою в кишені, брели до своїх нір, щоб ширнутися. Будівельне сміття, калюжі, нечистоти: все якесь особливо щільне, збите в незнищенну масу: не придатні до переробки продукти суспільства, неспроможного все утилізувати. Лоїк ніколи не почувався так добре.

Трейлер Мікі легко впізнати — від решти подібних він відрізнявся відносно непоганим станом, освітленими вікнами, тимчасом як у бараках робітників усі вже спали, а фургончики повій легко розгойдувалися.

Лоїк зайшов, не стукаючи. Можна було б очікувати циганської обстановки чи безладу барлогу, та у вагончику панував порядок, ніби в оселі дрібного бухгалтера, уважного до своїх цифр. Дилер попивав каву й дивився футбольний матч на ноутбуці.

Навіть не здригнувся, підняв погляд, усміхнувся:

— Історії великого кохання не мають кінця.

— Стули писок, — огризнувся Лоїк. — Мені треба тридцять грамів. Найчистішого, що маєш, плюс сода й бонг.

— Ти куди, по-твоєму, прийшов? У центр STEP?[150]

Мікі — якого, мабуть, звали Мішелем — під’їхав до нього на своєму кріслі з коліщатками. Біляве волосся, яке вже почало рідшати, бліде як смерть обличчя, молочно-блакитні очі, пухкі губи. Усе разом нагадувало маріонетку, виліплену з дріжджового тіста. Нарики його звали Білим гноєм — огидним панарицієм, білястим нагноєнням на пальцях.

— Маєш те, що потрібно, чи ні?

— Треба глянути.

Лоїк кинув на стіл три тисячі евро сотками. Він любив цей жест. Любив цей кеш. Справжня сцена з фільму.

— Ого, — Білий гній підвівся і вдав здивованого. — Ти у своїх буржуазних районах забув, як ведуться справи. Тут не витягають бабло ось так…

Лоїк уперся руками