Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
На височині з’явилися солдати з рушницями через плече та біноклями біля очей. Сальво заметушився, почав кричати й показувати свою валізу. Ерван ішов за ним. Зринув абсурдний спогад: Лоїк у своїх буддистських мареннях часто повторював, що ми, можливо, є лише чиїмось сном.
Цієї миті Ерван здавався собі істотою з нічного жахіття.
53Їм дозволили пройти й не взяли жодного долара. 3-під зела виглядали рештки будівель. Плющ душив стіни, дахи-тераси обвалилися, усе вкривало листя. Різьблені ширми нарізували сонячне світло квадратами й ромбами, залишки дахів ще зберігали збляклі від дощів кольори: блідо-рожевий, зеленавий відтінок морської хвилі, небесно-блакитний…
Ерван думав, що вони віддаляються від річки, та знову опинився на березі: затиснута між деревами й очеретами стежка виявилася набережною. Джунглі з шурхотінням нависали над ними, ніби в гігантському вольєрі.
— Сюди, шефе.
Сальво вже не говорив на повний голос. Від голосу, як і від хоробрості залишилася тоненька цівочка. Дивно, але цією no man’s land вони просувалися самі. Інколи перед ними виростали примарні вілли: колишні оселі Білих Будівельників. Від них зосталися самі підточені стіни: жалюзі, труби, меблі, рами — все, що можна було вкрасти, зникло. Поцупили навіть кондиціонери — на фасадах досі виднілися їх сліди, ніби вицвілі однотонні картини.
— Остання хвиля пограбувань прокотилася в дев’яностих, — пошепки пояснив Сальво, — коли Мобуту перестав платити своїм солдатам. Вони забрали все…
Між прядива ліан звивалася стежинка.
— Тут досі живуть люди? — тихо запитав Ерван.
— Нема нікого, крім тутсі. В усіх будинках встановлені пастки. Заходиш — і потрапляєш до клітки. Інколи доводиться повзти, щоб пройти, і на півдорозі застрягаєш. Якщо не сподобаєшся тутсі, який стоїть по той бік, він тебе задушить.
Почувся звук барабанів.
— Це що? — запитав Ерван, у якого пересохло в горлі. — Жінки тутсі. Прикликають духів перед боєм.
— Я думав, вони християни.
— Це тут нічого не змінює. Такий ритуал перед битвою.
Почулися крики, пронизливі, ніби свистки, подібні до сахельських «ю-ю!»[69] Неможливо було розрізнити, що це: зойки відчаю чи радісні вигуки. Над ними зімкнулися дерева, залишили тільки тьмяне мерехтливе синьо-зелене світло. Ерван уже й забув про годинник. Довкола буяли рослини. Вони пробивалися з найменших щілин, з-під кожного підмурівку.
Нарешті вони їх побачили.
Жінки сиділи колом перед стіною листя, наспівуючи свою молитву. Обличчя ховалися під чорними тюрбанами. Африканська версія макбетівських відьом. Ерванові уявлялося, ніби їхні руки — це коріння, обличчя — павуки.
— Бабоси маєш, мосьє?
Він озирнувся: їх тримали на прицілі троє бездоганних солдатів. Високі, худі, в однострої барви хакі, підперезаному ременями, на кожному — патронташ, пістолет і ніж. Кожен у червоному береті й завеликих гумових чоботях, що змушували посміхнутися.
Але їхні обличчя гасили будь-які веселощі: кістляві вилиці, сповнені ненависті, налиті кров’ю очі, що буквально вилазили з орбіт. Ці типи або обдовбані, або до божевілля фанатичні. У будь-якому разі, вони перетнули точку неповернення.
— Де бабоси, мосьє?
Ерван більше не чув молитов жінок. Знову його свідомість відпустила реальний світ, зірвалася, мов альпініст зі скелі. Він більше не відчував ні москітів, ні гнітючої спеки, не чув ні голосів солдатів, ні гудіння комах, які накривали все навколо куполом.
— Мосьє…
Нарешті в глибині його мозку загорілася лампочка сигналу тривоги. Картині бракувало одного елемента, однієї надто важливої частини: Сальво зник.
54Солдати не слухали його пояснень: у нього забрали рюкзак і паспорт, зв’язали руки, з перебільшеною ввічливістю попросили рушати. Ерван намагався оцінити власне становище — марно. Сальво накивав п’ятами разом із грішми. Навіщо чекати нападу тутсі, якщо можна втекти? Певно, його план визрів уже давно, а сам Ерван так чи інакше був його частиною.
Він зиркнув на годинник — руки зв’язали спереду: майже четверта. Та хіба тепер це важливо? Чи має він бодай єдиний шанс на те, щоби виплутатися? Якщо Жовта Майка хотів його пришити, ліпшої нагоди годі й шукати.
Вони дійшли до галявини, яка вочевидь була центральною площею Лонтано. По центру стояв розмитий негодою постамент без жодної скульптури. Довкола — монументальні руїни, високі ґанки, до яких вели широкі сходи, галереї з квадратними колонами… Руїни античного міста, перефарбовані в зелене. На одному фасаді рожевими літерами було написано: «Променисте містечко». Це тут його батько щосуботи танцював із його матір’ю, тут серійний убивця тероризував спільноту. Ерван був просто на місці злочину, але запізно.
З’явилися кілька десятків худющих, мов тички, солдатів зі зброєю в руках. В своїх одностроях вони здавалися відточеними бруском. Тонкі постаті, орлині носи, крем’яні вилиці. Очі займали всю верхню половину обличчя. Дивна деталь: вони тримали рушниці МК 12 «Special Purpose Rifle», типові для солдатів флоту США.
Ерван пригадав жахи, про які читав на сайті радіо «Okapi»[70] чи в творах, присвячених конґолезьким війнам — насильство, тортури, канібалізм… Ці солдати нагадували вихованих учнів, але були здатні на страхітливі вчинки, надзвичайно далекі від будь-яких уявлень про людяність. Чистісінькі психопати в напрасованому однострої.
До нього наблизилися двоє офіцерів і чоловік у джинсах і сорочці в стилі вестерн, із нотатником у руці.
— Де мої гроші? — французькою запитав офіцер, найкрутіший з вигляду.
— Вони у Сальво, — не подумавши, відповів Ерван. Тутсі повільно похитав головою, на його вустах заграла посмішка. На плечах він мав погони полковника і, певно, здобув ґрунтовну вищу освіту. Дух Мертвих власною персоною. Скільки горлорізів навчалися в Сорбонні чи в Оксфорді?
— Сальво… — пробурмотів він. — От як довіряти банья-муленґе? — він повернувся до ковбоя. — Скільки він нам винен, Джеймсе?
Бухгалтер розгорнув свій записник:
