Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

охоронців. Трохи далі розмовляли чоловіки в костюмах. Доволі дивна сцена: ці гарно вбрані типи щось обговорювали під деревами. Тоді я помітив знайому машину: «Мазераті» сіньора Монтефіорі. Я не міг помилитися, бо багато років дбав про неї. Тоді я придивився й крізь листя розгледів Кондотьєра!

Лоїк тримав руки в кишенях, аби не виказати тремтіння. У горлі пересохло, здавалося, ніби ковтнув вогню. Серце билося під ребрами — тук-тук-тук… Опануй себе, блядь. Тримайся!

— Усе гаразд?

Це Софія поклала руку йому на плече. Закортіло дати їй ляпаса.

— А що може бути негаразд?

Він повернувся до Марчелло й наказав йому тоном фліка, який звертається до мерзенного злочинця:

— Розказуй далі. Серед них були чорні?

На обличчі метрдотеля відбився подив:

— Ні. Чому чорні?

— Тих, інших чоловіків ти вже колись бачив?

— Так, одного я впізнав.

Лоїк вигнувся: його хребці ніби перемелювали міксером. Обличчя сіпалося — відчував, як воно викривлюється, спотворюється. Поставив запитання навмання, бо не очікував ані найменшої прийнятної відповіді.

— Хто це був?

Марчелло посміхнувся: попри неприязне ставлення француза й присутність графині, яка його бентежила, він говорив натренованим шанобливим тоном.

— Флоренція — невелике місто. Я тут народився, тут і помру. Зрештою перезнайомишся з усіма…

— Хто це був, хай тобі всячина?!

— Заспокойся, Лоїку.

Лоїк витер піт із чола й відступив на крок назад, ніби промовив до супутниці: «Твій хід».

— Хто це був, Марчелло?

— Джанкарло Балаґіно.

— Той тип із пунктів приймання брухту?

— Авжеж.

Софія повернулася до Лоїка: він потребував пояснень.

— Балаґіно дуже відомий у Флоренції, і репутація в нього кепська. Він зринув у 80-х, заробив цілий статок на збиранні відходів. Відсидів кілька років у тюрмі, найняв колишніх зеків збирати сміття й працювати на переробних заводах. Напозір — чудовий приклад реінтеграції, але ніхто достеменно не знав, ні чим займалися ті чуваки, ні який стосунок Балаґіно мав до міської влади. Постійно подейкували про хабарі, махінації з бюджетом, рекет… Звичні речі для Італії.

Усе це не в’язалося ні з Конґо, ні з продажем зброї.

— Він був другом Джованні?

— Ні.

— Ворогом?

— У мого батька не було ні друзів, ні ворогів. Лише партнери.

Тепер, коли торговець брухтом лежав у могилі, ці кліше видавалися особливо пласкими.

— Ти вже бачила його у Ф’єзоле?

— Ніколи. Від цього типа смердить нечистим, і хоча мій батько янголом не був, із такою поганню він ніде не показався б на люди.

— За що він сидів?

Тут втрутився Марчелло — він, здавалося, був щасливий, що раптом увійшов до команди найрозкішніших слідчих Флоренції.

— Дозволю собі відповісти, — видихнув він. — Балаґіно належав до РОО, Революційних озброєних осередків, одного з ультраправих італійських мілітаризованих угруповань у «свинцевих сімдесятих».[68] Мав прізвисько Іль Націста. Заарештований за збройне пограбування. Потім на нього хотіли звалити й інші злочини, наприклад, убивство журналіста й терористичний напад на Болонський вокзал, але його виправдали. В Італії нереально відділити правду від легенд.

Лоїк почувався розгубленим, але принаймні його судоми й тремор нарешті потроху вгамувалися. Можливо, зрештою, ліпше було б піти подрімати в кріслі у фойє…

— Хто ще там був того ранку, крім мого батька й Балаґіно? — допитувалася Софія.

— Лише один чоловік. Кремезний. Років сорока. Білявий, дуже блідий. Схожий на шведа чи щось таке…

— Ти колись уже бачив його?

— Ніколи.

— Що ще ти можеш сказати?

Марчелло посміхнувся солодкаво, як лакей, здатний завжди випереджати прохання:

— Я записав номер його машини.

— Звідки ти знаєш, що це його машина?

— Коли я проїздив, він ходив до однієї автівки, щоб узяти теку. «Фіат Мареа». Усе це здалося мені дуже… дивним.

— Даси нам номер?

Марчелло дістав аркушик, складений учетверо, ніби тримав його в піджаку від того самого ранку й чекав на графиню.

— Ти щось розкажеш флікам? — запитала вона, ховаючи папірець до кишені.

— Ні, ви це чудово знаєте.

Софія всміхнулася й глянула на Лоїка: він відчував, що засинає. Мусив навіть спертися на пересувний столик, аби втримати рівновагу.

— Дякую, Марчелло.

— Заради вашого батька…

Метрдотель хотів був уже зіпсувати все якоюсь затертою фразою, але передумав: пригадав, мабуть, дівчинку, яка гралася в садах Ф’єзоле, — вже тоді вона була не такою людиною, що здатна пожаліти хоч себе, хоч будь-кого іншого.

Жінка цьомкнула його в щоку. Лоїк помітив, що якоїсь миті той худющий, мов тріска, чоловік ладен був розплакатися. На завершення сцени він сухо попрощався з метрдотелем — кивнув, зі зверхнім виразом якогось каїда. Просто смішно.

Вони вийшли з готелю, порипуючи гравієм, попрямували до машини. Попри нездужання перед очима в Лоїка далекими обрисами на обрії змалювалися феєричні миттєвості, пережиті в Тоскані, коли вони вдвох насолоджувалися цим античним спокоєм, якого не знайдеш більше ніде в світі.

Відчиняючи дверцята, Софія сказала, ніби виплюнула:

— Ти або заспокойся, або знову підсядь на кокс, але більше не підводь мене, як сьогодні.

52

— Сам собі не вірю, що я це зробив, патроне.

— Тобі це також підходить, чи не так?

— Шефе, ми тут ризикуємо життями всіх пасажирів.

Друга пополудні. Після блискавичної ранкової атаки під баржами спливло чимало води. Стрілянина тривала лише кілька секунд, і ніхто не зрозумів, що сталося. На думку солдатів, які перебували на борту, по правий борт барж були тутсі, по лівий — регулярні війська ЗСДРК і хуту. Постраждають знову ж таки цивільні, які опиняться між ними, й передовсім ті,