Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
Ерванові спало на думку єдине: саботаж. Сальво стверджував, ніби достатньо знається на механіці, аби спричинити вихід чогось із ладу й змусити цей плавучий потяг зупинитися неподалік від Лонтано. Він прослизнув у машинне відділення та вийшов звідти за годину з нажаханим виразом.
— Не подобається мені це, патроне. Ми повелися несерйозно, і демони…
— Баржі зупиняться, чи ні?
— Я перекрив мастило. Перегріється двигун. Навряд на цьому кориті ввімкнуться датчики. У будь-якому разі сморід буде пекельний. Капітан сам заглушить мотор і піде туди, щоби подивитися.
— Скільки часу потрібно на ремонт?
— З охолодженням двигунів — приблизно три години.
— Баржу не віднесе?
— Ні. Лонтано відоме підводними течіями: доведеться кинути якір. Не подобається мені це, татусю. Ой як не подобається…
— Годі скиглити. Ти ж маєш дещо доправити, хіба ні?
Сальво неохоче погодився. Ерван непохитно стояв на своєму. Його батько ні миті не вагався б: ризикнути життям кількох людей, чи довести до кінця розслідування, успішно завершити операцію. Та сама безжальність і в його крові.
Зчинився галас. Пасажири, які ховалися від пострілів під брезентом, побігли на край палуби. Вони кричали й показували на щось пальцями, прикладаючи долоні до очей, щось роздивляючись. Ерван приєднався до них і втупився в берег, у те, що викликало таке збурення. Нічого особливого. Узбережжя мало вигляд безкрайої зеленої стрічки з чорними смужками.
І раптом він побачив.
Над очеретом здіймалися кілки. На них були насаджені голови. Скривавлені шиї завершувалися страхітливими китицями — ніби гофрованими комірами часів Генріха IV. Посеред кожного кілка були прибиті геніталії. Тіла ворогів, спрощені до елементарного зображення…
— Тутсі, — промимрив Сальво тремтячим голосом. — Ми заходимо на їхню територію.
Запізно було відмовлятися від підлого плану з причалюванням. Ерван підняв погляд на іржаву бляшанку — капітанську рубку. За склом виднілася «личина горгулії». Очі виблискували від задоволення. Зараз капітан, певно, як ніколи тішився тим, що відмовився від зупинки — адже не знав, що на нього чекає. Мабуть, він здогадається, що все влаштував білий, але буде пізно цим перейматися. Перш за все капітан муситиме заглушити двигуни, впоратися з течією, відремонтувати штовхач.
Ерван, як і всі, повернувся на своє місце. За кілька хвилин Африка з її розжареною піччю знову запанувала над усім. Сіре пекельне небо. Обм’яклі монотонні береги. Ніби й не було тих кілків, ніби пасажири пережили колективну галюцинацію. Невдовзі все здолав гіпнотичний вплив річки. Хто заснув під своїм брезентом, хто поринув у похмуре збайдужіння. Монотонна мандрівка та неймовірна спека заглушили навіть думку про те, що цій юрбі загрожує небезпека, що тутсі зовсім поряд і, можливо, вже взяли їх на приціл.
Ерван прокинувся ніби від якогось передчуття й помітив ознаки наближення до залишеного людьми міста. Каркаси літаків, затоплені в болоті. Кістяки вілл, укриті ліанами й засохлим багном. Узбережжя, всіяне здохлою рибою, подертими сітками. Він ладен був побитися об заклад, що рибалки з сім’ями втекли за кілька годин до їхнього прибуття.
Сальво й досі ще спав.
— Прибуваємо! — закричав Ерван йому на вухо, й поторсав за плече.
— І що? — чорний розплющив одне око.
— А те, що жоден механізм не вийшов з ладу.
— Ти не відчуваєш запаху?
Упродовж двох днів вони жили в задушливих випарах дизельного палива: Ерван не вловив би й запаху напіврозкладеного трупа під самісіньким носом. Але Сальво мав рацію: чад від пального вже перебив сморід горілого. Розпечені до білого мотори, певне, от-от мали вибухнути. Він вийшов з-під накриття й поглядом пошукав капітана: нема. Мабуть, уже в машинному відділенні, намагається разом із механіком визначити проблему.
Цієї миті двигун загудів, увесь обоз сповільнив хід — саботаж вдався.
Люд заворушився — ніхто не знав, чи врешті-решт баржі зупиняться, але всі трималися насторожено. Капітан з напруженим виразом повернувся до штурвалу. На цьому розгніваному, пошрамованому обличчі Ерван прочитав дві думки: по-перше, доведеться кинути якір у Лонтано, по-друге, пізніше слід розібратися із мзунґу.
Понтон на болоті. Усе те саме: напіввода, напівтінь, гниле дерево й поїдені палі, сім’ї в очікуванні своїх, піроґи, з яких торгують всякою всячиною. Жодного зв’язку між цими побутовими сценами й навислою загрозою.
— Ти знаєш, де диспансер? — запитав Ерван, застібаючи наплічник.
Сальво ще міцніше, ніж досі, притискав до грудей свою валізку.
— Ти, здається, не врубаєшся, шефе. Лонтано — це купа руїн. Диспансер у лісі. Тобто нам треба перетнути місто, вести перемовини з тутсі, потім…
— У нас є твоя валізка, чи не так?
— Ніколи не знаєш напевно. Доводиться лише сподіватися, що там вистачить, що вони не налигалися бозна-чого, що духи з нами…
15:10. Вони просоталися крізь натовп тих, хто сходив на берег, поки інші вже намагалися видертись на борт. Цілими купами розвантажували харчі, діжки, ящики, мішки. Ніхто, здавалося, не боявся, що його візьмуть на приціл. На цьому етапі вже неможливо сховатися. Їхню долю вирішать тутсі. Африканська рулетка: майже повний набійник.
Нарешті вони зістрибнули на берег. Усе купалося в казковому зеленому світлі. Стовбури, земля, дошки понтона, — все ніби налилося смарагдовими, самоцвітними, люмінесцентними рослинними соками.
Перед Лонтано, мертвим містом, розташовувалося інше, цілком живе: містечко на палях, збудоване з шин, шматків дощок, пластикових накриттів, населене людьми-амфібіями. Серед них були кілька солдатів у гумових чоботях: митниця. Уникнути огляду неможливо, проте Сальво виплутався з мінімальними збитками й сховав свою палицю: вони вступали у всесвіт «калашів».
Ерван рефлекторно озирнувся на «Вентімілью». Неможливо точно передбачити тривалість ремонту, але щойно можна буде відплисти, капітан дасть газу й ні на кого не чекатиме. Якщо білий не повернеться — байдуже. Так навіть ліпше.
Вони скинули
