Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Їх можна використовувати вночі?

— Без проблем. Екран CLU має нічний режим. Ось.

Він збирався продовжити свою доповідь, коли Дух Мертвих приставив йому пістолет до потилиці.

— Ну, гаразд, братан. Тепер ми й без тебе розберемося.

— А наша угода? — голос уже не слухався Ервана.

— Як ти там сказав? «Вистрілив і забув»…

Раптом голос тутсі заглушив гуркіт. Усе накрило вибухом, що продірявив час і простір. Відразу по тому почувся свист, хоча, можливо, все було навпаки. Купол з листя довкола галявини зненацька взявся брижами, а підземна хвиля здійняла дощ із багнюки, який ударив знизу вгору.

Ервана підкинуло в повітря, ніби пташку, й він із подивом подумав про те, що смерть така безболісна.

Струс від приземлення змусив його розплющити очі.

Навкруги все тонуло в багряному тумані. Дерева потрощило вибухом. У повітрі літали гілки. З вершечка до вершечка перестрибували мавпи. Від Духа Мертвих залишилося тільки дві ноги над калюжею крові: понівечений тулуб лежав за кілька метрів. Ерван чув лише роздвоєний свист, ніби десь фонив мікрофон. ЗСДРК випередили тутсі. Атакували мінометом з іншого берега.

Тутсі розбігалися хто куди, їх дощем обсипали шматочки латериту, змішані з листям, кілька десятків солдатів уже лежали без руху. Ерван усвідомив, що цілиться в них із полковникового 45-го калібру. Не тямив, коли і як підібрав його біля осиротілих ніг. Усім було байдуже. Ніхто не зважав на нього.

Один тутсі плентався, похитуючись і щось невиразно бурмотів — йому відірвало руку від самого плеча. Інший, із якого вибуховою хвилею зірвало одяг, намагався сховатися між ліан. Він нагадував їжака: у спині стирчали металеві уламки. Ще один у схрещених руках тримав свої нутрощі, а на штани йому стікала бура рідина.

Ерван досі не рухався, обіруч стискаючи пістолет. Інстинктивно став у позу для стрільби. Запах паленого м’яса і зораної землі лоскотав ніздрі. Він не почувався нажаханим. Усе це відбувалося деінде, вище за його свідомість, із його нервами чи мозком ніщо не взаємодіяло.

Нарешті зважив небезпеку. Безгучний дощ шрапнелі не вщухав. Ерван упав між ящиків з ракетницями. Не знав, що в тих боєголовках, але написи на кшталт «кумулятивний заряд», «горючий газ», «вогняні дротики», «К-kill»[73] дещо значили. Якби міна влучила в один із «Джавелінів», його самого розкидало б у радіусі кількох сотень метрів.

Рятуйся! Хутко оглянув себе — жодних очевидних поранень. Він пішов геть. Слух потроху повертався. До розсіяного гуркоту долучилися переривчасті автоматні черги — тутсі відстрілювалися. Безперервна тріскотнява. Тут у них позиції для нападу, важкі кулемети на триногах.

Мерщій звідси. Перетнути площу. Відшукати шлях до річки. Капітан «Вентімільї», певно, завів двигуни, щойно пролунали перші постріли. Бігцем Ерван ще може наздогнати баржі, якщо рухатиметься вздовж берега. Земля під ногами похитувалася, небо загрозливо хилилося, але він не зупинявся. За кілька метрів помітив рожеві літери ПРОМЕНИСТЕ МІСТЕЧКО, які ніби підморгували. У голові щось клацнуло.

Він круто розвернувся й побіг назад. Померти? Так, але коли зробить те, для чого приїхав. Схопив свій наплічник і спинився біля решток торса Духа Мертвих. Затримав подих, помацав його нагрудні кишені, просякнуті кров’ю, знайшов свій паспорт. Прихопив заразом автомат і пірнув у джунглі, повернувшись спиною до річки.

— Ти поранений? — запитала жінка, яка стояла на порозі.

Вона була така низенька й худенька, так вороже налаштована, що нагадала Ерванові ляльку, змотану з колючого дроту. Сукня й шкіра, власне, були саме такого кольору. Замість відповіді він сплюнув — горло забило мокротинням з чорнотою.

— Мені треба ввійти, — він відштовхнув жінку з проходу. Ерван дістався сюди, перебігаючи від лісочка до лісочка, оминаючи вирви від бомб, дослухаючись до посвисту куль. Натрапляв на інші руїни, інші галявини, зісковзував у вибоїни, котився на дно, знову підводився, а тоді, нарешті, побачив на краю міста голу бетонну будівлю з намальованим хрестом.

Жінка замкнула за ним двері. Він зігнувся навпіл, вперся руками в коліна. Легені горіли, у голові бахкало. Уздовж правої ноги пульсував біль, із губи текла кров, ліва рука, здавалося, не слухалась, але нічого серйозного — він не сумнівався. Нарешті підняв голову й почекав ще кілька секунд, поки очі звикли до темряви.

У кімнаті стояли з десяток порожніх ліжок. На підлозі сиділи троє чи четверо муринів у білих халатах. Будь-які відчуття, будь-які думки тут глушила задуха. Вона все тут опанувала, підкорила могутньою силою. Захиститися можна було тільки… розчинившись у ній.

— Ти поранений? — повторила жінка.

Вигляд сестри Гільдеґард відповідав її фаху. Тендітна, але міцна постава, крихітне личко, посмуговане зморшками, ніби Африка без кінця сікла його. Певно, жінці перейшло за вісімдесят. «Остання з Могікан», — сказав отець Альберт. Попри все Ерван почувався тріумфатором. Він зміг. Він дійшов до кінця свого розслідування.

— Усе гаразд, — нарешті буркнув він. — Ви справді сестра Гільдеґард?

— Хто ж іще? — розпачливо вигукнула вона. — А ти? Хто ти такий?

— Мене звати Ерваном Морваном. Я працюю фліком у Парижі… Я син Ґреґуара Морвана.

— Це жарт?

— Я схожий на жартуна?

— Щиро кажучи, так, — жінка оглянула його. — До того ж, кепського.

Знадвору чулися то вибухи, то уривчасте тріскотіння.

— Дай огляну тебе.

— Усе гаразд, кажу я вам!

Сестра Гільдеґард зупинилася. Здавалася розлюченою: вона пропонувала допомогу, він її відкинув, тож другого шансу не буде. Жінка відійшла до столика на коліщатках, де були розкладені вкриті іржею хірургічні інструменти.

Ерван хотів був наблизитися, але вона зупинила його поглядом:

— Зніми черевики.

— Що?

— Зніми свої засрані черевики!

Він послухався — слабенький асептичний захід у залі, що нагадувала велосипедний гараж. Він скористався нагодою: скинув із себе автомат і