Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Від світанку Морван зважував власні можливості; сидів під брезентом, який слугував йому за штаб-квартиру. Саме зібрався зробити собі ще кави, коли пролунав грім. Ні: надто різкий звук. Міномет? Надто близько. До намету простромилася голова Соуза, пласка, ніби вінілова платівка.

— Обвал, патроне, обвал!

Морван схопив шарф, дощовик і вискочив надвір. Пагорб нагадував мурашник, який хтось копнув носаком: чоловіки розбігалися від штолень, сторчголов котилися з червоних укосів. На середині схилу, з лівого боку, одна з печер плювалася рідким багном і шахтарями, які вставали й брели, похитуючись.

Старий з розгону почав збігати скелею, за ним хекав Соуза.

— Скільки їх там?

— Гадки не маю, шефе. Треба було б знайти виконавчого директора, але…

Їх зупинив новий гуркіт. Морван усім тілом відчув вібрацію ґрунту. Встиг лише ухилитися, аби його не знесло новими потоками. Ще кілька секунд — і знову вгору. Далі він ліз навкарачки. З-під ніг мовби викочувалися тисячі батарейок. Утікачі в пошматованому об каміння одязі стрибали просто в нього по спині, перескакували й мчали донизу.

Нарешті майданчик перед штольнею. З неї досі вибігали примари, виблискуючи багном на тлі уламків. Морван жестом зупинив одного з цих глиняних адамів, у якого людськими залишилися тільки очі.

— Хлопці застрягли? — запитав він на суахілі.

Замість відповіді той вражено, майже презирливо скривився.

— На якій глибині обвалилося?

Чоловік сплюнув землею:

— Недалеко, але ґрунтом усе завалено, ти й трьохсот кроків не пройдеш.

Морван підійшов до входу: скривавлене горло.

— Дай сюди свій ліхтарик, — наказав він Соузі й відкинув геть плаща.

— Я… я маю піти з тобою?

Чорний тремтів у багряній пелені куряви. Не відповідаючи, Морван закріпив на лобі ліхтарик, обмотав голову шарфом:

— У тебе є карта штолень?

— Карта?

— Забий.

Морван підібрав із багна кирку та обценьки й застиг на краю діри в своєму тюрбані тауреґа. У тебе клаустрофобія. Шквал спогадів. Фермерський будинок у Шампено. Свастика. Kleiner Bastard![66]*. Усміхнувся: він розумів, що відбувається. Чому він тут стоїть по кісточки в смерті. Чому його син невтомно докопується його таємниць. Чому він збирається поховати себе живцем… Час платити за рахунками.

Він пірнув у штольню. Усе червоне. Підлога. Стіни. Люди. Перші ознаки дискомфорту. Страх. Нудота. Задуха. Він замружився, нахилив голову й побіг тунелем. Коли розплющив очі, денного світла вже не було. Пітьму краяли лише промені ліхтариків. Вцілілі ще втікали, брутально його відштовхуючи.

Морван увімкнув свій ліхтарик і ніби півзахисник у сутичку,[67] пірнув у натовп, зосереджуючись на перешкодах — зустрічному натовпі, — аби не думати про те, що робить: віддалявся від світла, від повітря, від життя. І що не крок гостріше відчував, як гора всією масою тисне на хребет. Тюрбан заважав відновити ритм дихання, очі ніби натерли наждаком.

Щоб не задихнутися він страху, він подумки роздвоївся, спостерігаючи за сценою збоку. То інший Морван продирався тунелем, який виник із задухи в цьому замкненому просторі. А він, справжній, залишився на поверхні.

Спустився ще глибше. Тут ходи не укріплювалися. Інколи траплялася крута сходинка, далі — знову схил. Стеля чимдалі нижчала, стіни зближувалися…

Та не тут. Це лише твоя свідомість спостерігає здаля…

Від спеки паморочилося в голові. У нічному коридорі — полуденна африканська піч. Він кашляв, відригував під шарфом, просувався наосліп, бо ліхтарик відкидав лише кволі промінці. Задушливий потяг-привид, повний посічених тіл, спотворених облич, відірваних кінцівок… Морван і гадки не мав, що штольня така глибока — кілька тижнів експлуатації, а копачі вже спорожнили скелю на сотні метрів углиб, вичищаючи її найменший вигин, вигрібаючи колтан, увесь до крихти, петляли тут химерними відгалуженнями вузьких коридорів.

Він опинився перед таким лабіринтом. Нікого вже не було видно. Далі шахта просувалася, ніби восьминіг, що занурює мацаки в скелю. Морван обрав найширший хід, спіткнувся, вирівняв крок. Попри шарф на обличчі запах газу, що виділявся в процесі ферментації, отруював кожен подих. Спека посилилася ще на кілька градусів. Із нього потоками струмував брудний піт. Морван крокував до розжареного серця землі, до горлянки пекла, до…

— Є тут хтось?

Він бився головою об склепіння, терся плечима об стіни. Ліхтарик відкидав мерехтливе коло світла, яке, здавалося, вело в нікуди.

Ти з праху народився й повернешся у прах.

Морван знову подумав про ферму свого дитинства, про свою в’язницю, про свої нічні жахіття.

Поголи мені голову… і поцьку теж!

Що саме він шукав? Поранених? Уцілілих? Трупи? Чи просто намагався раз і назавжди покласти цьому край? Він, велет, який заледве влазить у ці штольні, напівбожевільний із клаустрофобією, білий чоловік, зачарований цими нутрощами світу…

Шлях заступили уламки. Далі ніяк не протиснутися.

— Є тут хтось? — повторив він під зливою з пороху.

Стогін. Морван прослизнув у щілину й упав у яму. Більше нічого не бачив, не дихав, але знову повернувся у власне тіло. Він прийшов сюди боротися. Ноги грузли в мулі.

Мимоволі нахилив голову, опустився ліхтарик, прикріплений до чола. Трупи. Розтовчена голова, пробиті груди. Кілька секунд, аби зрозуміти, що це його власна нога втрапила в грудну клітину мерця. Він заволав, висмикуючи її.

Ще далі. Не дивитися на обличчя, очі, роти.

Знов уламки, цього разу щільні, мов зумисне складена стіна з пісковику.

— Ти де? — загорлав він на суахілі.

Такий самий стогін по інший бік кам’яного завалу. Жодної можливості розчистити шлях. Утім Морван уперся коліном у підлогу, пошукав щілину. Тягар гори більше не змушував страждати. Не стало задухи. Залишилася єдина думка: він запхався аж сюди не для того, щоб дозволити якомусь бідакові здохнути за кілька