Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
Коли баржі підходили ближче до берега, там неодмінно буяла та сама рослинність, залита водою, ніби зшита на болотяній воді ниткою з кори. Мертві дерева кишіли комахами, крокодили лежали так незворушно, що здавалися менш живими за повалені стовбури, піроґи грузли в намулі… Де-не-де з’являлися покинуті хижки — їх, здавалося, збудували з глини й патичків, ніби пташині гнізда. Або мешканців краю звідси вигнали, або цей вид вимер сам по собі.
Баржі борознили порожній континент, ніби перетоплену мішанину трав і багна. Пекло самотності, байдужості без кінця-краю.
Коли Ерванові робилося надто моторошно, він повертався до пасажирів. Уже відзначив непорушний цикл життя на борту. Уранці, по пробудженні — всезагальне пожвавлення, колотнеча, в якій прихований певний порядок: кожен має своє місце, ніхто жодного разу не випав за борт. Решту дня всі пеклися, мов шкварки на пательні. Пасажири, які сиділи з напівзаплющеними очима, не мали навіть сили, щоб захищатися від сліпучого сонця. Надвечір життя відновлювалося й починалися веселощі, які вщухали вночі, коли страшно було привернути увагу ополченців, а тим паче — духів.
Восьма ранку: перший етап. Ерван вирішив розшукати капітана. Засмагле обличчя, гарячі очі, безладно посічене зморшками й шрамами обличчя. Мовчазний чоловік ні з тутсі, ні з хуту, ні з луба. Він стояв на вершечку своєї рубки в оточенні навігаційних карт XIX століття, бортового журналу й талісманів. Виходив зі своєї клітки лише аби сплюнути за борт темною мов терен слиною. Ерван розлучився з кількома купюрами, але зміг витягти з нього лише невизначену обіцянку: капітан зробить усе, що може, аби пристати до берега в Лонтано, але за найменших ознак присутності ворогів поведе баржі просто до наступного причалу.
Тепер у рожевувато-сірому світлі Ерван перечитував свої нотатки — плоди нічних роздумів, — але ніяк не міг сконцентруватися. Від самого світанку його не полишали думки про інше: Софія. Жодних новин від часу його від’їзду. Щиро кажучи, не обов’язково було втікати на край світу, аби домогтися цієї мовчанки: він уже понад місяць ніяк не зв’язувався з нею. Заприсягнувся собі, що зателефонує їй, щойно повернеться. Подумав про це й із жахом усвідомив, що таке рішення свідчить про інше: насправді він не вірить, що повернеться…
Із цих думок його вирвав гучний тріск.
Капітан повернув у притоку річки, певно, щоб уникнути якоїсь перешкоди чи порогів. Тепер вони ковзали тунелем із гілок і ліан. Світло змінювалося, мов у шаленому калейдоскопі, неначе сонце розбили на тисячу іскринок, що тепер пробивалися крізь вершечки дерев. До бортів барж чіплялися гілки, розхитували їх, ловили людей і тварин у свої пазурі. Кілька кіз упали у воду, і їх миттю поглинула твань барви какао. Ніхто не встиг ні поскаржитися, ні застогнати. «Вентімілья» уже знову штовхала свої баржі в сліпучому ранковому світлі. Всі розійшлися на свої місця в пошуках прихистку перед нерівною битвою нового дня: чорні тіла проти білого сонця.
Ерван знову поринув у свої думки — аж раптом усвідомив, що навколо панує аномальна тиша. Таке траплялося не вперше: часто без жодної очевидної причини весь ліс замовкав. Але цього разу палубами перекотилося шепотіння. Усі перевели погляди на берег з правого борту.
Вони були там.
У гущі рослин вздовж узбережжя стояли бійці, незворушні, ніби кам’яні вартові, з «калашами» в руках. Ерван приклав руку козирком до чола: це вперше він бачив солдатів у робочому режимі — не п’яних чи сонних на блокпосту. Цим з вигляду було не більше двадцяти. Злиті з довкіллям, вони нагадували дивні створіння з мангрових лісів, частинки рослинного пазлу.
— Кадоґо, шефе. Лишається тіки молитися.
Ерван прочитав купу книжок і статей про дітей-солдатів. У Конґо вперше їх завербував Лоран-Дезіре Кабіла, і вони ж його згодом убили. Під час Другої конґолезької війни їх почали використовувати систематично. Ополченські загони забирали хлопчаків із сіл, змушували вбивати власних батьків чи братів та сестер для хрещення вогнем — і кроком руш. Обдовбані, п’яні з ранку до вечора, вони мусили повторювати, що не мають іншої сім’ї, окрім свого «калаша». Неписьменні, аморальні, вони росли з голодним черевом і потрощеними мізками та переживали пубертатний вік у насильстві й душогубстві. У зрілому віці виявлялися приреченими на смерть привидами й остаточно губилися, якщо припинялася війна.
Ті, хто стояв там по пояс у воді, мали гумові рукавички. Ерван придивився. Вони кришили своїми мачете трупи, що плавали довкола.
— Що вони коять?
— Пропорюють їм черева, — глухо сказав Сальво.
— Навіщо?
— Аби тонули й не спливали.
— Хто ці вбиті?
— Мабуть, селяни. Хлопці, у яких вкрали жінок і врожай.
Нажаханий Ерван втупився в хлопчаків, які виривали органи з розпанаханих животів. Їхні обличчя нагадували маски з чорної шкіри. Навіть із цієї відстані було чутно плач дитини, яку залишили прив’язаною до трупа її матері з відрубаною головою.
— Чому вони стараються заховати тіла? Хіба їм не байдуже?
— Бояться рейдів ООН, Блакитних беретів, які час від часу оглядають цю місцевість із вертольотів. Єдине, що їх лякає, — це Гаага.
— Нащо рукавички?
— Щоб не підхопити СНІД.
Поки Ерван оговтався від шоку, баржі вже проминули тих солдатів. Жодного пострілу: пощастило. Сальво розповідав, що інколи кадоґо стріляють по човнах просто для тренування або на спір.
Ерван наскрізь просочився потом, але пітніло саме повітря навколо. Збиралося на грозу. На баржах уже готувалися до зливи. Усі залізли під брезент. Обійшлося без пострілів — буде вам дощ. Вдарив грім, але з неба поки не впало й краплинки. До того ж, гуркіт звучав не так, як зазвичай. Він неначе долинав із самої землі, пробивався на поверхню рівнини тривалими вібраціями.
Усі дивилися вдалину. Там, на обрії, щось спалахувало на чорному тлі. Спалахувало в одному ритмі з вибухами.
