Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Мій батько ніколи не розводився про свої дитячі роки. Він…

Сестра підвелася й пошукала чогось у металевій шафці, напханій запилюженими паперами, спорохнявілими теками. Дістала звідти одну підшивку, обгорнуту тканиною і перев’язану мотузкою, та поклала її на залізне ліжко біля Ервана.

— Не гаймо часу: усе тут. Де Пернеке замовив у Франції розслідування щодо вашого батька.

Ерван не міг відвернути погляду від досьє: у цьому було щось дивовижне. Глибоко в його душі завжди крилися побоювання, що таких документів уже не існує.

— Не має зараз часу, щоб усе прочитати, — пробелькотів він.

— Забирайте. Урешті-решт, ви член його родини.

Ерван поклав руку на обгортку. Скринька Пандори.

Сестра Гільдеґард не присіла більше.

— Тепер залиште мене. — Вона підняла догори вказівний палець: — Чуєте? Тихо? Вечірка скінчилася. Зараз повалять.

— Хто лікує тих, з іншого берега річки?

— Уявлення не маю.

— Якась громадська організація?

Жінка гидливо скривилася, оголила ідеальні зуби. Ерван трохи запізніло усвідомив, що вона, певно, мала незвичайну вроду. Нордична білявка, жорстка, крижана лялька. Зовнішність у стилі Лені Ріфеншталь у часи, коли вона була водночас найгарнішою жінкою Німеччини та офіційною режисеркою нацистів.

— Тут більше нема ні громадських організацій, ані будь-якої іншої допомоги. Цієї миті ми єдині білі в радіусі тисячі кілометрів.

Ця ремарка нагадала Ервану про його власне становище. Куди він подасться, коли вийде за двері? Подумав про батька — сестра Гільдеґард не знала, що в околицях є ще один європеєць, — але відразу відкинув цю думку. Не йшлося про те, щоби кликати його на допомогу.

— Як гадаєте, — запитав він і підвівся, — хто вбив Катрін Фонтана?

— Усі це знають: Людина-цвях.

— Це не міг бути Морван у нападі гніву?

— Не розумію, до чого ви ведете. Бідолашну Каті… Ну, її понівечили, як інших.

— Хтось міг замаскувати цей злочин. Ви не пригадуєте чогось підозрілого з обставин убивства? Або з подій, які передували тій ночі на 31 квітня?

Сестра, здавалося, замислилася.

— Ні. Пригадую її останній день: вона пішла з диспансеру ввечері й… Господи Боже, це було сорок років тому!

Зовні оживали джунглі. Какофонія: крики, шерехи, цвірчання — все знаменувало пробудження тварин і комах. Просто як після дощу.

Сестра дістала з іншої шафи цератовий халат, який надягла спереду.

— Допоможіть мені його застібнути.

Ерван виконав прохання не без зусиль — руки досі тремтіли.

— Є один чоловік, який, мабуть, міг би вам допомогти, — пробурмотіла жінка замість подяки. — Його звати Фостеном Муньясезою, він із хуту.

Ерван біг естафету: свідки змінювалися, а фініш залишався недосяжним.

— Яким чином він може допомогти?

— У ті часи він був нічним сторожем Променистого містечка. Казали, ніби він щось бачив.

— Як це пов’язане з Каті Фонтана?

— Це була дуже потайлива жінка. Ніхто не знав, де саме вона живе або чим займається за стінами диспансеру. Вона зустрічалася з Морваном у цьому готелі.

— Ви маєте на увазі, що вони зустрічалися в ніч убивства?

— Думаю, що так. Я нічого не знаю напевне: це було так давно…

Дещо не клеїлося: у медсестри й фліка-початківця точно не було коштів на Променисте містечко. До того ж, зважаючи на тодішні жахіття, Морван ніколи не відпустив би Каті додому саму серед ночі. Чи вона не дозволила себе провести?

— Той Фостен залишився в цих місцях?

— Ще й як.

— Де я можу його знайти?

— По той бік річки, але наблизитися до нього буде важко.

— Чому?

— Тому що він керує Інтерагамве, союзниками ЗСДРК. Оці міномети — то був він.

Ерван зрозумів: нізащо не виплутається. Цей конфлікт, який його не стосувався, який його жахав і в якому він анічогісінько не розумів, постійно ставав перед ним стіною. Які в нього шанси відшукати човен, аби перетнути Луалабу?

— Цей Фостен має позивний?

— Із його іменем довго шукати не довелося: він назвався Мефісто.[75]

— Ви з ним знайомі?

— Він зростав на моїх очах.

— Цей чоловік відповість на мої запитання? Пригадає ті часи?

— Якщо наркота й ті жахіття, які він коїть щодня, не знищили йому мозок, а головне, якщо у вас буде достатньо грошей.

Ерван подумав про свій пояс, який щораз худнув, і про валізку Сальво. Відшукати падлюку, завалити й забрати бабло. Ерван збирався поставити ще одне запитання, аж тут розчахнулися двері.

Увійшли двоє чорних, тримаючи третього з пробитою грудною клітиною. Ерван ніколи такого не бачив: з-під шкіри в нього стирчали ребра, плевра,[76] пошматована, звисла над стегнами, пульсували нічим не прикриті нутрощі, а довкола рани стриміли шматки заліза.

Сестра Гільдеґард підскочила й наказала щось на суахілі. Медбрати вже заворушилися. Новоприбулі струснули з ніг чоботи, поклали пораненого на операційний стіл.

Ерван розштовхав солдатів і медбратів, аби наблизитися до жінки, яка вже натягала хірургічні рукавички.

— Сестро, ще одне слово, благаю вас…

Гільдеґард узяла пляшку зі спиртом, бризнула ним на рану й відкрила свій автоклав.

— Сестро!

— Дайте мені спокій!

Вона могла ще дещо йому розказати, Ерван це відчував. Подумав про інший слід — другу загадку Чоловіка-цвяха.

— Ви були знайомі з сім’ями, які керували Лонтано?

Жодної відповіді. Чоловіки тримали пораненого, який корчився від болю.

— Чому Фарабо накинувся на них?

Досі жодної відповіді. Черниця робила ін’єкцію в руку пораненого.

— Чому він малював схеми на землі?