Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Генеалогічні дерева.

— Що?

З’являлися компреси, якими вимочували кров, витирали обгорілу плоть, передавали їх із рук до рук, ніби карти в смертельній грі.

— Ваш батько збагнув загальний сенс. Тьєрі Фарабо був пов’язаний із кланами Лонтано. Можливо, навіть мав із ними кревний зв’язок…

— Ви маєте на увазі, що він був сином однієї з цих родин?

— Забирайтеся звідси. Дайте мені зробити операцію!

Сестра дістала інструменти з автоклава. Тутсі на столі знепритомнів. Або ж помер. Двоє інших спостерігали за ним із виряченими очима. Це вже була не операція — анімістичний ритуал, магічна церемонія.

Ерван поклав підшивку до наплічника, схопив автомат і попрямував до дверей. Надворі тепле повітря здалося йому майже прохолодним порівняно із задухою операційної палати. Інші ополченці несли пошматованих товаришів на імпровізованих ношах, купалися в мішанці з крові й землі.

Ерван закинув свої речі на одне плече, МК12 — на друге, готуючись знову блукати лісом, аж тут почув останнє, на що міг очікувати.

Сигнальний гудок «Вентімільї».

Звички зберігаються і в хаосі: штовхач збирався відпливти й сурмив, аби сповістити про це всю савану.

Ерван щодуху помчав до річки.

Час.

Він міг перетнути Лонтано й наздогнати «Вентімілью» за десять хвилин. Уже заходив до міста з плюща й ліан, коли все навколо знову спалахнуло. Ерван устиг лише кинутися на землю. Вибух ледь не роздер йому барабанні перетинки. Він обхопив голову руками, відчуваючи, як згори дощем сиплються латерит і пошматоване листя, — усе спочатку.

Не роздумуючи, Ерван підвівся, схопив наплічник і побіг далі. Усі звуки — тра-та-та-та автоматів, сухе клацання поодиноких пострілів — здавалися йому приглушеними. Картина також невиразна — ніби чиїсь гігантські руки зіжмакали реальність.

Лонтано, зелене місто, стало червоним від купи латериту, скопаного снарядами — жменьки землі на домовину. Жодного тутсі на видноколі: де ж вони? З таким понівеченим слухом нереально визначити, звідки долинають постріли.

Черговий вибух. Ще ближче.

За кілька метрів від Ервана загорілася будівля. ЗСДРК насолоджувалися розмаїттям, переходили від міномета до запалювальних ракет. Ерван побіг далі, ще трохи оглушений, ошелешений, сподіваючись, що не збився зі шляху. Безперестанку повторював собі: Берег, я можу добігти до берега за п’ять хвилин, берег…

Площа Променистого містечка — трупи, вирви, покинута зброя. Ще один вибух. Град із каміння й кори. Де ж тутсі? Якийсь солдат стріляв навмання, з очима залитими кров’ю. Лише побачивши його, Ерван усвідомив, що загубив свій МК12. Дістав 45-й, зарядив, одним пострілом зніс голову сліпому та похитуючись пішов далі.

Де ж вони, на Бога? Усі повтікали? В кінці площі він упізнав стежку, що вела до узбережжя. Ще кілька кроків — і Ерван застиг, не в змозі повірити власним очам.

Лінія фронту проходила там, уздовж ріки, під прикриттям природного насипу. Сотні солдатів пліч-о-пліч без упину стріляли, обпікаючи руки об «калаші», а закамуфльовані пости ховали важкі кулемети, з яких так само швидко, як і кулі, вилітали гільзи. Все затягнув дим.

Неймовірним видовищем виявився протилежний берег: однотонна зелена стрічка, якою Ерван удосталь намилувався за останні два дні, тепер перетворилася на суцільні потоки полум’я та диму. Там без кінця вибухало — тутсі били у відповідь. Жодних шансів на те, щоби проскочити. Ерван змусив себе повалитися під дерево. Ладний от-от розридатися, усвідомив, що вже сутеніє. Можливо, це той шанс, на який він уже й не сподівався…

Він укотре підвівся й побіг далі, забувши про свої поранення, ігноруючи солдатів, які сиділи до нього спиною. Сподівався проскочити між зустрічних куль. Сутінки створювали ілюзію захисту, ніби зробили його невидимим.

Ще п’ятсот метрів до пристані. Ерван спотикався об поламані рушниці, зашпортувався в завалах тіл. Помітив напівзатоплений «калаш» і підібрав його. Схопив і набої, запхав до кишені, відчуваючи патьоки теплого багна між пальців. Тепер він рухався повільніше, користуючись спалахами снарядів, аби зорієнтуватися та приблизно визначити подолану відстань. ЗСДРК перейшли до ракетних установок, відомих з часів Афґану, якими поливали весь берег.

Темне густе повітря розпоров дикий свист, почувся вибух, на якусь частку секунди все навколо залило сліпуче світло від спалаху, й Ерван побачив двох тутсі, які зі зброєю в руках ішли просто на нього. Він пірнув у кущі праворуч, проломився крізь стіну очерету й зісковзнув у воду, тримаючи над головою наплічник.

Солдати проминули його, не помітивши. Міг би їх порішити, але паралізувала природна втома, передозування крові й смерті. Ерван затиснув наплічник та АК-47 між головою і плечем, поплив на боці, тримаючись берега. За сто метрів вийшов на сушу й обмазав обличчя латеритом: червоне на чорному — тутешня маска. У вухах гуло, але розум здавався вигостреним як ніколи. Адреналін підсилював життєві функції, здебільшого — рефлекси…

Скільки метрів залишилося? Ерван натягнув наплічник, перекинув через плече пасок автомата й поповз уздовж насипу. Нарешті, переконавшись, що шлях вільний, знову подріботів мишачим кроком. Тепер він май-май, невидимий дух.

Нарешті зрозумів, що небесне склепіння смугують уже не вибухи, а блискавки. Перші краплі затарабанили так сильно, ніби ними стріляли конґолезці з протилежного берега.

Нарешті відчув під ногами дошки пристані. Пришвидшив крок, аж раптом щось ударило просто в груди. Дихання збилося, він упав навзнак, підстрибнув на наплічнику, вдарився потилицею об підгнилі дошки.

Це кінець. Він здохне між деревом і болотом, його пожеруть крокодили. За кілька секунд відчув, що біль вщухає. Підняв руку до грудей, помацав: крові нема. Дощ періщив по обличчю, краплі летіли межи очі, мов іскри з кресала. Ерван перевернувся, ніби черепаха, що впала на спину, й нарешті зрозумів: це просто пасок його автомата зачепився за палю настилу й зупинив його нетерпляче поривання.

Знадобилося кілька секунд, аби виплутатися, й він, хитаючись ще дужче, пішов далі. «Вентімілья»… Один крок, тепер ще один і ще…

Він побачить баржі.

Він кинеться на палубу.

Він…

Ерван завив, піднявши обличчя назустріч зливі.