Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Заходимо в офіс. Співробітники вітаються. Перекидуємося з Веремієм поглядами. Схоже Мілана не поділилася ще ні з ким своїм баченням наших стосунків. Хм. Це трохи насторожує. Чого вона чекає? Якогось влучнішого моменту? Оо, а ось і вона. Не бариться сучка. Пливе, звабливо покачуючи бедрами. Зціплюю міцно зуби.

Вона ж явно отримує очікуваний ефект, бо всі чоловіки які проходять повз, мало в ніжки їй не падають.

Мілана сьогодні теж у бойовій готовності. Оманливо біла, кольору невинності, обтягуюча сукня. Всі принади добре видно. Не стримуюсь. Пирхаю. Мілана? І невинність? Ага, а я — французька королева!

Підходить до нас. Веремію — багатообіцяючий погляд, для мене — тотальний ігнор.

— Доброго ранку! — звабливо кліпає віями.

Він лише киває і продовжує йти, не зупиняючись.

— Доброго дня, Міланочко! — бачу, що її бісить мій іронічний тон. Що ж чудово!

Жінка задирає голову, окинувши мене оцінюючим поглядом і кривлячи губи проходить далі. Відмічаю, що їй не подобається мій сьогоднішній вигляд. Задоволено хмикаю. Раунд перший схоже за мною.

Далі день минає без конфузів. З обіду в приймальні я вже сама, Оля повертається до себе. Домовляємося, що часом що я їй дзвонитиму чи писатиму у робочому чаті.

І ось за п’ятнадцять хвилин до закінчення робочого дня відчиняються двері і заходить ефектна брюнетка. Струнка, гарні, правильні риси обличчя, великі блакитні очі. Її можна було б назвати справжньою красунею, якби не погляд. Він холодний, у чомусь навіть зверхній, від нього у мене шкіра вкривається сиротами.

«Небезпечна! Особисто для нас — вона небезпечна!» Усі мої інстинкти просто бунтують. Жінка розтягує губи у приторно солоденькій посмішці.

— Шеф на місці?

— Доброго дня! — одним тільки тоном намагаюся осадити її, — У вас домовлено?

Вдаю, що перевіряю його графік, хоча знаю на мільйон відсотків, що зараз у нього немає записів.

Жінка кривить губи.

— Ні, але він буде радий мене бачити.

Потвора у моїх грудях тихо гарчить.

— А ви хто? Зараз уточню чи він зможе вас прийняти. Сідайте, — жестом вказую їй на диванчик.

Жінка закопилює незадоволено губи, але всідається.

— Лана.

— Лана?

— Так, просто Лана. Він знає..., — ох і не подобаються мені ці неоднозначні натяки.

Знімаю трубку, натискаю на потрібну кнопку. Відмічаю, що дихання у мене збивається, а кісточки пальців біліють — так міцно я стискаю трубку.

Вдих-видих! Спокійно, Злато!

— Так, слухаю.

— Ее.., Веремію Юрієвичу, — не бачу, та знаю, що його губи зараз розтягуються у задиристу посмішку, — Тут до вас відвідувачка.

— По запису?

— Ні.

— Тоді я зайнятий.

— Вона каже, що ви будете раді її бачити, — на цих словах не втримую запитальні інтонації, — Її звати Лана.

На тому кінці тиша. Чого він мовчить? Моє серце вибиває дикий ритм, а потвора у грудях скаженіє і готова вчепитись пазурами у цю незнайомку.

— Веремію?.. — на цьому одна брова у жінки на обличчі розуміюче здіймається вгору. Здається вона робить на мій рахунок свої власні висновки.

— Хай зайде, — його відповідь піднімає у мені тисячі питань, а серце вкривається памороззю і я вже не звертаю увагу на те, що його голос теж не сочиться радістю від цієї звістки.

Кладу трубку. Переводжу сердитий погляд на неї. Не можу змусити себе сказати, що він її «чекає».

Я не знаю хто вона, та розумію, що не просто колега чи знайома. Між ними щось було. Що саме? Колишня коханка? Чи кохана? Чомусь по цій напрузі у голосі Веремія і її самовпевненості я швидше схиляюся до другого варіанту.

Жінка встає і йде до дверей. Їй і не потрібно чути від мене підтвердження, що він її чекає. Вона у цьому і так впевнена.

Я стрімко оговтуюсь. Натягую ввічливу посмішку і кидаю.

— Проходьте, шеф вас прийме.

Вона оцінююче стріляє у мене очима. Здається їй не подобається те, що вона бачить. Не дарма я сьогодні стільки часу витратила на макіяж і укладку. Ця думка трішки заспокоює.

Вона відчиняє двері і ще в порозі голосно каже.

— Привіт, дорогенький! Я сумувала! — вистава призначена явно щоб мене позлити. І до свого роздратування я ж і ведуся на цю провокацію. Дідько!

На цих словах жінка зачиняє двері, а моя уява вже домальовує, як вона кидається йому на шию.

Ревнощі застилають червоною пеленою очі. Пальці поневолі стискаються у кулачки.

А щоб тобі, Бриль! Тобі доведеться багато що мені пояснити!

Сверлю злим поглядом чортові двері. Намагаюся стриматися, щоб не увірватися туди зараз, як ревнива дурепа.

Та пішло воно все! За п’ять хвилин закінчується робочий день. Я не збираюся чекати! Збираю речі і вилітаю з прийомної.

За деякий час чую, як у сумочці плюмкає телефон. Скриплю зубами, та зупиняюсь. Витягую телефон. Бачу повідомлення від нього.

Гаразд. Біс з тобою! Відкриваю повідомлення. Читаю і очам не вірю. Ой краще б ти, Бриль, нічого не писав!

«Мушу затриматися. Вдома все поясню. Цілую.»

Праведний гнів вибухає феєрверками. Мені мало пар з вух не валить зі злості.

Отак значить? Лечу до виходу. Збігаю сходинками в фоє і штовхаю вхідні двері. Бачу, якраз проїжджає таксі. Шалено махаю руками, щоб зупинилось. Здається удача хоч в цьому на моїй стороні. Застрибую в авто, називаю адресу своєї квартири і вимикаю телефон.

В голові гуде. Злість клокоче і розриває зсередини. Водій запитально дивиться на мене у дзеркальце заднього виду. Бачить, яка я сердита і мудро вирішує не підливати масла у вогонь.

Значить «затримуюся»?! З нею?!

Не «Зачекай, Злато, я не довго»?

І як він собі це уявляє? Що я маю подумати на таку заяву?!

Ти, Бриль, мене геть за ідіотку тримаєш?

Я лютую. Дико. Нестримно.

Борюся з дитячим бажанням поїхати до нього на квартиру і зібрати всі речі. Та це не вирішить питання. Але і після цієї двозначної ситуації не можу себе заставити бути там, де всюди його запах і знати що він зараз з іншою жінкою. Це вище мене.