Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Злата 

Перший день пролітає так швидко, що я й не зчуваюсь. Оля вже пішла. Тож за її столом, тепер вже моїм, сиджу я і ще проглядаю документи. Зиркаю на годинник, що на зап'ясті — вже чверть на сьому вечора. Веремій каже, що йому потрібно ще десять хвилин і ми можемо йти. Вирішуємо заїхати кудись повечеряти і відсвяткувати мій перший робочий день.

Раптом відчиняються двері і просовується білява Міланина голова. Чорт, серйозно? Я в серцях закочую очі, а на ділі ввічливо усміхаюся.

— Так, Мілано?

— О, ви ще тут.., — не приховує відвертого розчарування.

Ха! Так значить?! Ну гаразд. Я, мабуть, теж буду відвертою. 

— Веремій Юрієвич ще зайнятий. Щось передати йому? — протягую.

— Робочий день закінчився, Злато. Ви так хочете догодити новому шефу, що затримуєтесь понаднормово? — вона відкидує цю удавану ввічливість і вмикає свою звичну стервозність.

— О, ні, що ви? — мій голос солодкий, як мед, — У нас ще справи після роботи. То я його просто чекаю.

О, це нокаут! Ух, як же витягується Міланине обличчя у німому подиві. Іскри з очей мало не сипляться. Сиджу — милуюсь видовищем.

— Які ще справи? — сучка вже не церемониться. Підходить ближче, наче підкрадається.

Примружую очі. Теж відкидаю зайву люб’язність.

— Особисті, — відчеканюю, — Гадаю не потрібно пояснювати, що такі справи робочих питань не стосуються? 

Її обличчя пашить, у очах скачуть блискавки. У цю мить відчиняються двері кабінету і виходить Веремій. Дивиться у теку з документами, яку тримає перед носом. Він ще не бачить непрохану гостю, і на ходу кидає. 

— Злато, кицюню, я закінчив. Ти готова? — піднімає голову і зачіпається за колючий Міланин погляд.

У мене враження, що час зупиняється, зависає.

Та мушу віддати належне Веремію. Він абсолютно не губиться. Не змінюючи тону кидає їй. 

— Так, Мілано? Ти щось хотіла? — так ніби зайшов у крамницю і питає чи є у них буханка хліба чи там сірники, я не знаю.

Та в жінки геть гальма відмовляють. 

— Кудись збираєтесь? — кидає єхидно.

— Так, — в лаконічності йому не відмовиш.

Мені стає цікаво. Ой люди, несіть попкорн! Бо чує моє серце — зараз буде весело. 

Спираю підборіддя на кулачки і з цікавістю переводжу погляд з нього на неї.

Бачу її це ще більше бісить. Таак, давай крихітко, зірвись! Не розчаровуй моїх очікувань від вистави. 

Бінго! Її очі мало кров’ю не наливаються.

— З нею? — випльовує, — І куди ж це?

— Мілано, мабуть я щось упустив. Виправ, якщо помиляюся, — чітко, мало не по складах вимовляє, — Хіба я тобі зобов’язаний звітувати куди і з ким ходжу?! Чи можливо тебе ще посвятити в деталі того чим ми плануємо зайнятися опісля?

Ммм. Які солодкі натяки. Мені подобається. А Мілана ледь не казиться. 

— Це непрофесійно. Де субординація?

О, моє внутрішнє Я береться за голову. Що ти чешеш, Мілано?! Краще б вже мовчала.

А Веремій на секунду зависає, а тоді починає реготати.

Мілана стоїть зла, як пантера. Я теж злегка в шоці від його реакції. Тоді він припиняє і хрипло від сміху, проте суворо додає. 

— Ти геть втратила сором?! Звільню в біса! Яким чином тебе стосується моє особисте життя?! До чого тут професійно чи ні?! Плетеш казна-що! Де, врешті, Твоя субординація? Задаєш такі запитання твоєму безпосередньому керівнику!

Вона лише важко дихає, наче після довгого забігу. Відсахнулась назад, як від ляпасу. Бачу — тихо лютує. Не вгамується ніяк.

— І як на тебе будуть колеги дивитися, коли дізнаються, як ти зі своєю помічницею цікаво час проводиш? — вирішує включити шантаж. Оо, ти не на того натрапила, дорогенька.

— Міланочко, а чого їм на мене якось не так дивитися? — вкрадливо додає він, — Гадаю вони за мене ще й порадіти захочуть. Що я прекрасно проводжу час зі своєю жінкою.

Повисає така напружена пауза, що мені здається її можна торкнутися руками. Мілана лише німо відкриває і закриває рот, ніби викинута на берег рибина. 

Проте мені ані краплі не шкода це стерво. Не пхала б свого носа куди не треба, то й не отримала б по ньому!

А вона все ще не вірить. Переводить погляд з мене на нього і назад.

— Не може бути! Вона?! Вона твоя ХТО?! 

— Все ти добре почула. Злата — моя жінка, у нас стосунки. Що тут не зрозумілого? — йому вривається терпець, у тоні добре відчутні крижані нотки.

Я лише киваю головою, підтверджуючи, що це правда. Невинно кліпаю віями. Розумію, що це її дратує ще більше, та в мене наче вселяється якесь чортеня і я не можу відмовити собі в такому задоволенні.

Дідько! Нарешті усвідомлення цієї правди доходить і до мене. А це в біса приємно!

Його жінка. Смакую подумки цими словами.

Мілана коротко струшує головою.

— Дурниці! Якщо і так, то це ненадовго! Награєшся нею і захочеш справжньої жінки! От тоді й говоритимемо!

Розвертається на шпильках і стрімко вибігає з кімнати, гучно грюкнувши дверима.

— От, стерво! Дістала вже! Ніяк до дівиці не дійде! — бачу, що він злиться.

— То це вона не вперше так відверто кидається на тебе? — я й сама не в захваті від цього відкриття.

Бриль приречено кривиться.

— Я мабуть, мав би вже звикнути до такої реакції жінок. Але ця.., — з огидою каже, наче випльовує, — перетнула будь-які розумні межі. Вбила собі в голову, що вона мені ідеально підходить. Бісить стерво! Дограється таки, що звільню її!

Мене ця відвертість змушує закусити щоку зсередини зі злості. Ууу, руки так і хочеться увіп’яти в цю блондинисту ідеальну шевелюру і добряче підправити. Що за замашки?! Руки геть! Моє!

Мало не гарчу. Пальці мимоволі стискаються в кулачки.

Трясця! От же ж сучка! Стривай же, покажу тобі, як на чужого чоловіка слину пускати!

І відколи я така? Готова у горло їй вгризтися зі злості і ревнощів тільки за те, що в людини свої якісь ілюзії на його рахунок. Чому я так реагую? Хіба мало мені проблем? Ще з цією шизанутою тепер зіткнутися.