Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

— Угу, зважилася нарешті.

— Тоо? — їй цікаво, і мені хочеться поділитися, — Ви разом?

— Ми разом. Сам сказав. Чи, навіть точніше буде, повідомив.

— Оо, то вітаю, — її щира посмішка зігріває, — І тримайся. Буде непросто.

Киває позаду себе. Бачу наші колеги виходять з офісу.

— Вас бачили, — підтверджуює мої здогадки.

— Ти знаєш, мені вже байдуже. Я однаково більше тут не працюю.

— О, ще одні зміни. Проте, гадаю, це тільки на краще.

Вона посміхається і йде до своєї автівки. Я махаю їй рукою. Так, сподіваюся це на краще.

*****

Декілька дзвінків і я вже офіційно не працюю в «Вест Транс Логістик»

— Якось незручно. Мабуть краще було б відпрацювати ще два тижні. А то так виходить, підставляю їх, — дивлюся Веремію в очі, а збентеження мурашками проноситься спиною.

— А мені не незручно. Вони мені заборгували, — він стискає губи. Сердиться? Чого?

— До речі, не знаю чи казала, але я вчилась на юридичному факультеті, та й досвід трохи є. Це я значно пізніше у логістику пішла.

Він пильно дивиться на мене і повільно протягує. 

— Не казала. Та я в курсі, інакше не пропонував би посаду.

Я застигаю, не маю слів. То він дізнавався про мене. Цікавився. Приємне тепло розливається тілом, десь всередині мене літають пташки, тремтливо співаючи пісень. Кінчики пальців поколює від бажання торкнутися його. Моє дихання пришвидшується, а пульс задає шалений ритм.

Нічого не можу зараз відповісти, лише хриплий видих.

— Аа.. 

Його усмішка геть збиває з ніг. Він піднімає руку і легким дотиком вказівного пальця піднімає моє підборіддя, змушуючи підвести голову і дивиться прямо у вічі. Цей погляд пропалює, заворожує.

— Ти впораєшся. Я впевнений, — нахиляється і так пристрасно цілує, що мені перехоплює подих.

— Веремію, — оговтуюся, мені конче потрібно обговорити з ним ще дещо, — Ее, не хочу щоб ти подумав щось не те, але мені б не хотілося, щоб на новій роботі колеги думали, що я отримала посаду через ліжко.

Він мовчки слухає. Мені важко зрозуміти, про що він думає. На обличчі жодних емоцій.

— Злато, повторюсь. Я не збираюся ховатись, — говорить це чітко, навіть якось холодно.

Дідько! Образився. Дурепа ти, Злато! Що для тебе важливіше робота чи він? Хіба зрештою не байдуже, хто що думає?

Відповідь, гадаю, очевидна. До чортиків хочу, щоб він знову на мене подивився так тепло, навіть гаряче. Як дивився дві секунди тому, до того, як я це ляпнула, а не оця от крига.. 

— Так. Е, вибач. Я не хотіла тебе образити.., — хочу продовжити, сказати, що ці стосунки, для мене важливіші, та він не дає договорити.

— Все добре.

Трясця! Чого в мене враження, що нічого не добре? І чого мій язик часом живе своїм життям? Те, як він це сказав. Ніби віддалився від мене на сотні кілометрів. Ні, тільки не це. Не хочу. Не можу.

Я швидко стаю на пальчики ніг і торкаюся своїми долоньками його щік. Зазираю у вічі і з усім запалом притягую до себе та палко цілую. Хочу вкласти в цей поцілунок, все що зараз відчуваю!

Спочатку у мене враження, наче я наштовхнулася на скелю, холодну і неприступну, але за мить, яка мені здається вічністю, він починає відповідати на мій поцілунок. Все гарячіше, пристрасніше. Цей солодко-гріховний вир затягує нас обох.

Ми відриваємося одне від одного. Важко дихаємо. Моє серце стукоче так, що ледь не вискочить з грудей.

— Для мене важливо, те що зараз між нами, значно важливіше за будь-яку роботу, — видихаю, вдивляюся в його обличчя. Він примружує очі, пильно дивиться. Не знаю, що бачить, але знайомі іскорки знову з'являються в сірих очах і я полегшено видихаю.

На якусь мить, я подумала, що необачно відштовхнула його, втратила, що він наче вислизнув з моїх пальців. Мене ще трясе від цього відчуття. Розумію, що мені справді на всіх навколо байдуже, хай думають і говорять що хочуть, аби він був поруч.

Глушу в собі настирливий внутрішній голос, який кричить, що я закохуюся в нього, стаю на небезпечну доріжку. До дідька! Адже я просто пливу в цій безодні почуттів, купаюся в них, насолоджуюся.

Розумію, що ризикую... та не в силах зупинитись..