Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Та влучного моменту не виявляється цілий тиждень. Все якось так швидко відбувається. Я два рази залишаюся на ніч в себе на квартирі, бо хочу хоч трохи простору. Мене лякає залежність від Бриля, яка так швидко виникла і міцно вкорінилася десь глибоко в мені.

Та атмосфера на роботі стає дедалі нестерпнішою.

А мені так не хочеться ставати знову білою вороною, проте стається все з точністю до навпаки. Яким би це диким не здавалося, та багато хто навіть вітатися перестає. Здебільшого колеги жінки.

Цікаво, вони того це роблять, бо і самі мали щось з Сотником і співчувають йому? Чи це просто мене недолюблювали, а тепер ось всім карти в руки?

Ну і чорт з вами! Дитячий садок, чесне слово. Чому мені може бути абсолютно байдуже на чуже особисте життя, а іншим ні?

Нарешті у п’ятницю після роботи, коли Веремій чекав мене на парковці біля офісу, я зважуюся. 

— Я погоджуюся, — випалюю.

Його брова здивовано повзе вгору.

— На що саме? Уточни.

— На твою пропозицію щодо роботи. Ее. Якщо вона звісно ще актуальна.

Дідько! Знайшла момент, Злато! Як же незручно вийшло! Сум'яття рум'янцем розливається щоками і плавно повзе шиєю.

Він зависає на секунду, тоді хижа посмішка з’являється на його обличчі.

— Актуально.

Мені все ще не зручно. Дивлюсь на цю посмішку, а в голову вже лізуть непрохані думки, і геть не про роботу. Розгублено кліпаю.

— Ее, то коли можна виходити на роботу?

— Мм. Гориш бажанням? — дразнить мене, явно насолоджуючись моїм зніяковінням.

— І це також, — звучить двозначно, та я не можу втриматися.

— Чим швидше — тим краще, звісно, — уу, ця його посмішка вибиває землю мені з-під ніг.

— Чудово, тоді в понеділок напишу заяву на звільнення.

— В понеділок можеш виходити вже на нову роботу, — його погляд пропалює.

Хитаю головою. Ні! Так не правильно! Ще цього бракує! Здається хаос, який зараз панує в мене в голові, відбивається на моєму обличчі. Бо Веремій уважно дивиться, тоді похмурніє.

— Злато, люди все одно будуть говорити. Бо ми разом. А я не збираюся ховатись, — його голос звучить твердо і впевнено, він увесь мов скеля, непохитний.

А в моїй голові, як у тому мульті — метушня і біганина. Всі наштовхуються один на одного. Що? Що він таке каже? Ану повтори? А то ж я й дихати забула як! Дзвони у скронях гатять так, що мамо рідна! Внутрішній голос верещить «код червоний», «код червоний», «SOS», «SOS».

Мої очі здивовано розширюються. Невже він і справді каже, що ми разом? Що ж, вельми вдячна, що повідомив! І чого я вбила собі в голову, що такі речі обговорюються. Та яке? Нащо?

— Злато? Все добре? — заглядає мені в очі.

Прокліпуюсь, виходжу з цього трансу і не втримуюсь від єхидного підколу. Відкуси собі язик, Злато! Невже не можна часом змовчати?

— Хм, то ми разом? Не просто секс? — невинно кліпаю віями, одна брова глузливо піднята вгору.

Здається його теж можна здивувати. Може навіть загнати в такий ступор, як оце я була щойно.

Його здивування триває всього лише мить. А, ні. Дзуськи тобі, Злато, а не ступор! І Веремій починає реготати.

Гірше не придумаєш!

Стою, розгублено кліпаю віями. Що, вже не так весело? Внутрішній голос нещадний.

Тобто мені точно не весело. А цей так регоче, мало за боки не хапається. Моє зніяковіння миттю спопеляється вогнищем гніву, що спалахує, мов той сірник.

Щічки забагрянились. В очах блискавки. Ну гаразд, ляпнула. Чого ж знущатися?! Мені образливо. Так і хочеться перцю йому всипати!

— Гей, дівчино! Гальмуй! — піднімає примирливо руки, а в очах ще скачуть бісики.

Тоді різко захоплює мене в сталеве кільце рук. Я впираюсь долонями в тверді м'язи на грудях. А він дуркує, нахиляє голову, проводить носом по щічці, хоче зловити мої вуста в полон.

А я ще серджуся, ухиляюся, вириваюся.

— Дівча, ти хочеш пограти?! — гарчить мені у вухо. Проводить язиком по шиї, по чутливому місці під вушком.

Уупс, здається я прорахувалась. Відчуваю, як внизу сталевий друг впирається в живіт. Його це заводить. Мм. .задоволена. Краще так.

Смішинки в його очах миттєво перетворюються на блискавки, які шугають в темній безодні. Він бере мене в полон цим поглядом, приковує до себе.

На долю секунди я втрачаю пильність. Та йому цього досить. Він впивається в мої губи такиим пристрасним поцілунком, що ух! Гріховним та солодким. Мені підгинаються коліна і я тану в його обіймах наче віск.

Хтива жага накриває мене з головою. Боже, дай сили встояти! Але ні, він цілком володіє ситуацією.

— Ти сама напросилася, — хрипло видихає мені в губи, — Бешкетна дівчинка.

— Угу, — мичу, очі заплющені. Мені так добре в його обіймах.

Мені настільки забиває памороки від цього поцілунку, що я не одразу чую, як хтось кахикає поруч. Відриваюся від Веремія, все тіло обм'якле, мов вата. Повертаюся на цей звук. Оо. Бачу хитру посмішку. Веремій суворішає, напружується.

— Веремію, знайомся — це Аліна. Одна з тих небагатьох адекватних людей у нашому офісі, — посміхаюся, та бачу, як він розслабляється.

Аліна протягує руку.

— Приємно нарешті познайомитися. Наслухана, — доброзичливо підколює.

Його губи розтягуються у ледь помітній посмішці. Тисне Аліні руку, не випускаючи мене з своїх обіймів.

— Справді? Сподіваюся без пікантних подробиць? — підморгує їй.

Аліна сміється. Забирає руку.

— І з ними теж. Та у людей часом бурхлива фантазія.

Її невимушена поведінка розряджає атмосферу. Бачу, що йому подобається її відповідь. Ось у чоловіка дзвонить смартфон. Він дивиться на екран, трохи хмуриться.

— Маю відповісти, перепрошую, — відходить і відповідає на дзвінок.

Аліна багатозначно дивиться на мене, а я не можу стримати щасливу посмішку.

— Відверті обійми і не тільки? Перед офісом.? Хм. Отже, поговорили, — підколює вона з посмішкою.