Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

У понеділок зранку ми разом їдемо в його офіс. Мені ще дещо незручно, та я мала час подумати про все. Він же раніше не афішував свої стосунки, це було таємницею. Отже для нього, те що відбувається між нами зараз, теж серйозно. Він бачить мене як свою.. жінку.

На цій думці мене огортає неймовірний трепет. Це вартує всього, що необхідно і навіть більше.

На перший робочий день я вирішую вдягнути кремовий костюм зі штанами. Під піджак — обтягуючий білий топ з неглибоким вирізом. Для чого наживати собі ворогів з перших хвилин ще й через провокативний одяг?

Паркуємося на стоянці. Веремій повертає голову до мене, пропалює поглядом. Ух. Коли він отак дивиться — моє серце співає пісень, а світ розфарбовується у всі кольори веселки.

Гарячий жар пронизує тіло і закручується вузликом десь внизу живота. Чорт, я знов хочу його. До ломоти…

Ми всі вихідні провели разом, гуляли містом, пили ароматну каву у кав’ярнях, а ночами… не вилазили з ліжка, кохалися. Дико! Гаряче і неймовірно! 

Мені все більше зносить від нього дах. Це як довбана залежність. Хочу його ще і ще!

Чоловік нахиляється і торкається моїх губ у легкому підбадьорливому поцілунку.

— Готова? — обожнюю ці іскорки в його очах.

— Звісно, — намагаюся не видати свого хвилювання і здаватися супер спокійною і впевненою.

Ми заходимо в офіс. І одразу натикаємося на Мілану. Фальшиво-солодка посмішка, звабливе покачування бедер. Ця сучка прямує просто до нас. Щоб її! Мені геть вилетіло з голови, що з нею тут доведеться перетинатися. І часто.

Я зависаю. Мілана підходить до нас, білі зуби здаються іклами, що готові впитися мені в горлянку.

— О, Веремію, дорогенький, доброго ранку! — невагомим рухом пальців ніби ненавмисне торкається його руки.

Мої очі поневолі чіпляються за цей рух. Ууу, гаряча хвиля ревнощів шугає тілом, немов прошиває струмом! Я стискаю губи. У погляді крига. Ах ти ж поганка така! Ану геть руки! Мій! Лише мій!

— Так, і тобі привіт, Мілано! — чоловік жестом вказує на мене, чим викликає в її очах ледь вловиме роздратування. Ха, а ти планувала ігнорувати мене, дорогенька? — Ти ж пам’ятаєш Злату?

Мілана, склиплячи зубами, повертає голову в мою сторону і вмикає фальшиве здивування. Так наче тільки-но мене побачила. Уу, лицемірка. Її брови запитально здіймаються вгору.

— Вона — моя нова особиста помічниця. 

Я з насолодою спостерігаю, як ця сучка намагається опанувати себе і швиденько прибрати з обличчя кислий вираз.

— Доброго ранку! — навіть не намагаюся приховати задоволення в голосі. Сліпуче посміхаюся їй. З насолодою спостерігаю за тим, як нею пересмикує. Ох. Дивитися — не передивитися. 

А Веремій не церемониться, кладе руку мені на спину і рушає далі коридором, на ходу кидаючи. 

— Що ж маємо йти. Багато роботи.

Цей жест не оминає уваги Мілани. Її очі звужуються від ледь стримуваної люті. Здається вона все правильно зрозуміла.

Заходимо у приймальню перед його кабінетом. Там сидить дівчина. Приємні риси обличчя, чорне каре, карі очі.

Забачивши нас вона піднімається.

— Доброго ранку, Веремію Юрієвичу! — кидає ледь помітний зацікавлений погляд на мене.

— Доброго, Олю! Знайомся — це Злата. Вона мій новий особистий помічник.

Я усміхаюся і потискаю руку дівчині.

— Приємно познайомитися.

— Найближчі два тижні вводитимеш Злату в курс справ, покажеш їй все що необхідно. А тоді повернешся до своїх початкових обов’язків.

— Ага, так, звісно, — бачу, що у Олі гора з плеч. Мабуть, важко було весь цей час суміщати обов’язки по двох посадах.

Тоді Веремій проводить мене далі.

— Заходь. Це мій кабінет, — зачиняє за нами двері і гаряче притискається вустами до мого вушка, — хочу тебе неймовірно... просто на цьому дивані.

Я переводжу погляд на шкіряний диван біля стіни праворуч від нас. Моє дихання пришвидшується, а коліна підгинаються, ослабнувши.

— Веремію, я..., — він притискає пальця до моїх губ, — Не зараз, не хвилюйся. Пізніше.

Муркоче. Обіцянка насолоди в хриплому тембрі його голосу доводить мене мало не до екстазу. Я нервово сковтую. У горлі геть сухо. 

Раптом лунає стук у двері. Підходжу до столу, обхоплюю себе руками та дивлюся у вікно. Мені потрібна мить, щоб прийти до тями і не осоромитись у перший же день. Бо на моєму обличчі ще блукає хтиве бажання.

— Так, заходьте, — А його голос без змін. Як йому це вдається? Залізна витримка.

Заходить Оля. Я повертаюся.

— Веремію Юрієвичу, вам ці документи принесли зранку кур’єром. Тут вказано, що це терміново, — вона ковзає зацікавленим поглядом по мені.

— Так, дякую, Олю, — він бере конверт з документами і геть втрачає до неї будь-який інтерес. Розвертається і прямує до столу, до мене.

Дівчина, мабуть, вже трохи працює тут і звикла до такого, бо абсолютно спокійно повертається і йде у приймальню, зачинивши за собою двері.

— Веремію, я піду. Інформації, в яку потрібно виникнути, гадаю багато.

— Я тебе ще не відпускав, — відриває погляд від конверта і сверлить ним мене.

Ого, хтось включив боса?! Роздратування спалахує в мить. Ох і відіграюся я на тобі, дорогенький. У спальні!

Кутики його губ повзуть вгору, у очах смішинки.

— Я здогадуюся про що ти зараз думаєш.

— Невже? — моя брова глузливо піднімається вгору, — Ти бос! Все знати — твоя прерогатива.

Він закидує голову і починає реготати. Тоді швидко підходить до мене і накриває мої губи таким гарячим поцілунком, що мені перехоплює подих.

— Ось тепер можеш йти, — підморгує.

От же ж Бриль! Відволік на свій манер.

— Це я тепер з таким замріяним виглядом маю йти у приймальню? Де сидить Оля, яка все січе? — хмикаю.

— Мала, я в тебе вірю, — його очі радісно іскряться, а на обличчі грає усмішка. Боже, яка це усмішка! Я млію.

Повертаюся і виходжу з кабінету. Опановую себе. Розтягую губи у доброзичливій посмішці.