Не чужі - Аріна Вільде

— Я вечерю приготувала, — розрізаю тишу, що нависла над нами. Тупцюю на місці, почуваючись незручно.

— Не варто було, я в столовій встиг поїсти, — якось занадто байдуже промовляє Давид і озирається навколо.

Його погляд зупиняється на полицях, де панує ідеальний лад, брова здивовано повзе вгору, але він ніяк не коментує це. Мовчки проходить повз мене до ванної кімнати, вітається з котом.

Я чую, як дзюрчить вода в умивальнику, та тікаю в кухню. Розчаровано дивлюся на запечену картоплю та курку, яка ось-ось має приготуватися. Стає прикро. Але можна ж чай заварити й із тортиком попити?

Я вмикаю чайник і виймаю з холодильника торт. Червоні сердечка на білому кремі мають смішний вигляд, але й водночас романтично. Я ставлю торт на стіл. Давидові обов’язково сподобається.

Наливаю чай у чашки. Давид усе ще у ванній кімнаті. Я сідаю за стіл і нетерпляче постукую пальцями по стільниці. Ну чого він так довго?

Нарешті я чую як відчиняються двері, кроки наближаються до мене. Давид в одних спортивних трико. Зазирає в кухню й звісно помічає, що я добре так похазяйнувала тут за його відсутності.

— Ти викликала клінінгову службу? — цікавиться він, сідаючи навпроти мене.

Чоловік кидає на стіл пачку цигарок і запальничку, витягує під столом ноги. Його поза абсолютно розслаблена. Я ж уся скута поряд із ним. Не знаю, куди погляд свій подіти.

— Ні, я сама тут прибралася. Вибач, якщо тобі не сподобалося це. Просто… просто тут був безлад і я не змогла втриматися, — кажу правду я.

— Неочікувано, — хмикає Давид і коситься на торт.

— Якщо ти не голодний, то курку на завтра залишу, а зараз можна торт із чаєм поїсти, — спохопилася я.

Від вигляду напівголого чоловіка всі думки розлетілися в різні боки. Думки про їжу випарувалися, залишилися лише ті, що соромно промовляти вголос.

Давид переводить погляд на торт. Кривиться. Тягнеться за цигаркою і промовляє:

— Я не їм солодке.

Його слова вибивають усе повітря з грудей. Стає страшенно прикро. Адже я так старалася.

— Я сама його спекла, може, скуштуєш? Він не дуже солодкий. І з малиною, — моя спроба вмовити його здається мені жалюгідною. Але, дідько, я ж так старалася, невже не можна хоча б удати, що йому все подобається?

Адже так мають робити хлопці, хіба ні? А ще нахвалювати дівчину за її кулінарні таланти.

— Я вже сказав, що не їм солодке, — занадто різко відповідає мені Леонов.

— Зрозуміло, — я підіймаюся зі стільця, злість вирує в мені й розходиться венами.

Беру зі столу тарілку з тортом, перед очима червона пелена гніву, образи й розчарування. Я вся тремчу. Адже я так чекала на нього! Готувалася! А він… одне розчарування. А так хотілося романтичної казки.

Я відчиняю тумбочку під раковиною й одним рухом змахую торт у сміттєве відро. Не кажучи ані слова, відкручую кран і мию тарілку. Погляд Давида пропалює мене.

— Я теж не їм солодке, — глухо промовляю я, повертаюся до нього. На очі навертаються сльози. — Я піду тоді додому, — відкидаю в бік рушник і виходжу з кухні.