Не чужі - Аріна Вільде

"Якщо за пів години ти не з’явишся в університеті, я відберу в тебе автомобіль. Будеш громадським транспортом їздити», — читаю гнівне повідомлення від батька й вимикаю телефон. Намагаюся зручніше влаштуватися в жорстокому кріслі літака й нервово зазираю в ілюмінатор.

Ми з подругами вирішили влаштувати собі канікули. Кілька днів у Мадриді, вдалині від наших батьків. В останню мить придбали квитки й зірвалися в аеропорт. Хто ж знав, що кураторка саме сьогодні вирішить поскаржитись батькові на мої численні прогули?

Я підіймаюсь у кріслі й озираюсь назад, вишукуючи Ліду поглядом. Вільних квитків майже не було, тому ми з подругами сидимо в різних частинах літака. Тут немає бізнес-класу з усіма привілеями, звичайний чартер, але я не вибаглива. А от мої подруги — так.

Ліда розмовляє телефоном й судячи з виразу її обличчя, Ніна Петрівна телефонувала не тільки до мене додому. Ми переглядаємося з Лідою й вона проводить ребром долоні по шиї, корчить смішну пику, даючи зрозуміти, що після повернення додому їй буде непереливки.

Я усміхаюся і повертаюся на місце. Виймаю з рюкзака аркуш паперу й олівець. Кілька секунд задумливо дивлюся на сірий грифель, вирішуючи, що б зобразити, а потім починаю малювати карикатуру злого батька. Пізно він вирішив зайнятись вихованням доньки, коли він був мені потрібен понад усе — його ніколи не було поруч.

Хтось займає місце поряд зі мною. У поле мого зору спочатку потрапляють грубі берці, потім військова форма. Ми домовились із подругами, що попросимо пасажирів, чиї місця будуть поряд із нашими, обмінятись, щоб влаштуватися утрьох. Я підіймаю погляд на чоловіка, відкриваю рот, але всі слова застрягають у горлі.

Я знаю його.

Щоки спалахують від збентеження, руки починають тремтіти. Така реакція абсолютно не властива мені. Він на дев’ять років старший, я це точно пам’ятаю. А ще його звуть Давид. І він з одного зі мною селища.

Моя мама померла під час пологів, батько був убитий горем, він до нестями кохав її й не зміг впоратися із втратою. Він переїхав у місто, залишивши мене з бабусею. Приїжджав рідко, я завжди готувалася до цього дня, одягала найкращу сукню, прибирала у своїй кімнаті, чекала, коли тато запитає про мої оцінки, щоб вручити щоденник відмінниці й почути, яка я в нього розумничка.

От тільки йому це зовсім не потрібно було.

Він лише дивився на мене похмуро, проходився хатою, вечеряв, залишав пухкий конверт із грошима і знову сідав у свою автівку, щоб на місяць зникнути з наших життів.

Але давайте не будемо про сумне.

Повернімося до Давида.

Я тоді була незграбним непримітним підлітком, вискочила вранці на вулицю, щоб погодувати кішку й застигла, побачивши в нашому дворі хлопців із лопатами. Вони розмовляли про щось із бабусею, а потім весь день рили траншею для нового водопостачання.

Я сховалася в будинку й через фіранку спостерігала за тим хлопцем, який був найвищим. У грудях серце так калатало, що, здавалося, вистрибне. Руки чесалися вхопитися за фарби й намалювати чіткий мужній профіль незнайомця. А коли бабуся попросила віднести їм графин із холодним компотом, думала, помру на місці від зніяковілості.

Сяк-так видавила із себе кілька слів у відповідь на їх вдячність, і знову втекла до хати. Пам’ятаю, у той день я багато малювала. Його. І пообіцяла собі, що колись Давид стане моїм чоловіком.

Потім, коли виросла, довго згадувала той випадок, сміючись з себе дурної, а от зараз повірити не можу своїм очам. Яка взагалі ймовірність того, що я можу зустріти в літаку своє перше юнацьке кохання?

У нього різкі риси обличчя, темно-русяве волосся. Плечі удвічі ширші, ніж я пам’ятаю. Йому, напевно, двадцять дев’ять, якщо мені вже двадцять.

— Що? — він повертається в мій бік, дивиться на мене з насмішкою.

— Га? — відкликаюся я і відчуваю, як щоки стають яскраво-червоними.

— Ти витріщаєшся на мене, — його голос глибокий, пробирає до тремтіння.

— Що? Ні, нічого я не витріщаюся, — обурююсь, а сама злюся на себе, що так легко спалилася.

Довга пауза. А потім біля самого мого вуха пролунав його гарячий шепіт:

— Сподобався?

Здається, моє серце зупинилося. Ох, дідько, від нього так пахне.

— Ані крапельки, — навіть не повертаю голову в його бік. — Замислилась просто.

— Не спокушайся, ти не в моєму смаку, — різко осаджує мене й відхиляється. Застібає на поясі ремінь безпеки, підкладає під голову подушку і прикриває повіки.

Прегарний покидьок. Не інакше.