Не чужі - Аріна Вільде

Весь тиждень я перебуваю в чудовому настрої. Розриваюся між університетом, домом, студією та квартирою Давида. В останній проводжу найбільше часу. Встигаю навіть прибратися.

Сподіваюся, Леонов не буде проти того, що я влаштувала тут генеральне прибирання. Занадто вже хотілося щось для нього зробити.

З котом ми теж подружилися. Я привезла свого білого малого, який, до речі, встиг неабияк підрости, і тепер котам не було нудно вдвох. У порівнянні зі мною.

Я майже не випускаю з рук телефон. Усе сподіваюся, що Давид зателефонує або хоча б напише коротке повідомлення. Мені так бракує його. Занадто коротким було наше зближення. Навіть не поговорили нормально.

Але він мочить. Чи то зайнятий так сильно, чи то зв’язку немає. Про те, що в нього немає бажання телефонувати мені, думати не хочеться.

Першою йому не пишу, не хочеться здаватися набридливою. Вільний час заповнюю тим, що роздивляюся фотографії в його фотоальбомах, вивчаю книжки на полицях, вдихаю аромат його одягу та багато мрію про нас.

Ще знаходжу безліч кулінарних сайтів та шукаю, що б такого я змогла приготувати до його приїзду. Вирішую спробувати спекти торт, але для цього мені потрібна точна дата його приїзду.

Я довго не наважуюся відправити йому повідомлення. До пізньої ночі не сплю, усе пишу та стираю слова в телефоні. Нарешті набираюся сміливості. Він же мій хлопець, так чому я не можу написати йому, коли захочу?

«Привіт, коли на тебе чекати? Ключі від твоєї квартири ж у мене».

Знаходжу значущий привід для свого зацікавлення.

Відповідає не одразу. Я вже встигаю намислити багато поганого. Адже часто під час навчання стаються нещасні випадки, а Давид пов’язаний з авіацією. Раптом літак впав? Усе ж хлопець-військовий — це жахливо. Постійний страх за його життя буде завжди кружляти в думках.

«В середу», — занадто коротко для того, хто начебто має сумувати за мною.

До середи два дні, і я не уявляю як дочекатися її. Хочеться вміти прискорювати час, тому що зараз понад усе бажаю потонути в обіймах Давида. Впевнитися, що наша ніч не плід моєї уяви, а його наміри — найсправжнісінькі.

У середу я прокидаюся о шостій ранку. На заняття не йду, боячись пропустити приїзд Давида. Високий апетитний торт чекає появи Леонова в холодильнику.

Готувати я вміла й полюбляла попри те, що в останні роки майже не робила цього. Але коли жила з бабусею в селі, у нас не було хатньої робітниці й усе доводилося робити самій. Навіть город сапати.

Ось таким було життя старшої доньки заступника міністра. Кому розкажеш — не повірять.

І після цього батько ще й вимагає в мене дотримуватися манер та поводитися гідно. А як це робити, якщо я все життя із сільськими хлопцями на ставку грала й за домашнім господарством разом із бабусею доглядала. Світські вечірки, діаманти, коштовні курорти — усе пройшло повз мене.

Весь день не знаходжу собі місця, визираю у вікно й постійно щось перекладаю, мию, складаю. У коридорі тепер немає нагромадження верхнього одягу у відкритій секції шафи; на калошниці стоять рамки з фотографіями та статуетка янгола. Кімнатні капці складені на нижній полиці, мисочка для кота перекочувала в кут кухні.

Навколо ані пилинки, навіть штори й фіранки перевісила, тому що хтось їх криво почепив. Відчуваю задоволення від виконаної роботи. Якнайшвидше хочеться вже зустрітися з Давидом. Адже він оцінить мої старання?

Я саме допікаю курку в духовці, коли чується якась метушня в коридорі. Хтось намагається відчинити двері, але через те, що я зачинилася зсередини, йому це не вдається.

Я розумію, що це Давид. І в нього є свої ключі. Тобто, мені не обов’язково було знаходитися тут, він міг потрапити до квартири й без моєї присутності.

Я витираю руки рушником, поправляю волосся, кидаю схвильований погляд у дзеркало й поспішаю до вхідних дверей.

Руки тремтять, коли відчиняю замки. Хвилювання зашкалює. Дихати стає неймовірно важко. Вдих-видих, спокійно, Лєро.

Я відчиняю двері і як би не намагалася, а сховати щасливу усмішку не вдається.

Давид стоїть навпроти мене. У військовій формі з рюкзаком у руках. Втомлений, похмурий. Дивиться на мене, немов не очікував застати тут.

Одного його погляду достатньо, щоб зрозуміти, що ключі він мені дав зовсім не для того, щоб я його зустрічала з відрядження. Йому й насправді потрібна була людина, яка б доглянула за котом. Прикро.

— Привіт, — здавленим голосом промовляю я, не знаючи, як поводитися з ним.

Поцілувати його чи ні? Це буде дивно, якщо я зараз потягнуся до його губ, обійму його за шию, прошепочу як сильно сумувала?

— Привіт, чому не на заняттях? — питає він, проходячи до квартири.

Двері за ним із грюкотом зачиняються через протяг у квартирі. Я відчинила на кухні вікно, щоб запахи готування не розносилися по всій квартирі.

— Так закінчилися вже, — брешу я, застигнувши навпроти нього.

— Зрозуміло.

Давид роззувається та знімає верхній одяг. Я вкотре захоплююся тим, як сильно йому пасує військова форма. Серце готове вистрибнути з грудей. Я пещу поглядом його обличчя, насилу стримуюся, щоб не кинутися до нього.