Не чужі - Аріна Вільде

Минає кілька днів, а Давид так і не з’являється. Не пише, не телефонує. Зник, як завжди роботу ставлячи на перше місце. А, може, він зараз з іншою? З тією ж Альоною, наприклад. Адже не просто так він її до себе тоді привів. Якби я не прийшла… Ні, думати про це не хочеться.

Я працюю в майстерні, усі свої емоції виплескую на полотно. Тут і ночую, замовляючи їжу з ресторану. Через хандру пропускаю кілька пар, батько у відрядженні, тому ніхто не перевірить.

Ніщо не віщувало біди, але у вівторок із самого ранку в мене раптом почався біль внизу живота, до обіду він посилився і вже боліло в паху. Я почала побоюватися, що це може бути апендицит, випила знеболювальне, очікуючи, коли біль мине, але стало ще гірше.

Я злякалася. Страшенно. Як подумаю, що мені будуть робити операцію, так одразу й кидає в холодний піт. Захотілося теплих обіймів і щоб хтось заспокоїв, сказав, що це дурниця. Нічого страшного. Але біль наростав і тягнути було нікуди.

Я набрала Давида. Не хотіла його турбувати, але його так не вистачає. Поряд із ним я почуваюся захищеною й мені нічого не страшно. Та й кому ще телефонувати в такому випадку? Адже Давид мій хлопець.

— Так? — його голос звучить сонно і хрипко. Судячи з того, що взяв слухавку з другого разу — він усе-таки спав.

— Привіт, — я прикусила губу, намагаючись підібрати слова. Знову ж скаже, що від мене самі проблеми. — В мене в боці болить. Дуже сильно. Можливо, апендицит. Я… Я не зможу вести автомобіль, не міг би ти мене відвезти в лікарню? Будь ласка, — останнє слово виходить занадто жалібно.

— Ти де? — різко запитує він.

— У своїй студії. Я пришлю в повідомленні адресу, добре? Ти вибач, якщо потривожила, просто тато у відрядженні, водій із ним… Або мені швидку викликати?

— Я зараз приїду, Лєр. Які ще симптоми? Біль гострий? Тупий? Пульсівний? Тільки не думай пальцями тиснути на бік — гірше зробиш у випадку апендициту, — суворо промовляє він.

На задньому плані я чую, як нявкає кіт і розумію, що Давид усе ж вдома. У нього вихідний? Чому тоді мені ані разу не зателефонував?

— Добре, не тисну. Я знайшла зручне положення, так наче болить менше. Біль… Я не знаю. Гострий і пульсівний, здається.

— Давно почалося? — його голос звучить стривожено.

— Ну, зранку, — зовсім тихо промовляю я, тому що знаю, що буде далі.

— Зранку? І ти досі сиділа нічого не роблячи? Лєро, — прогарчав він, — це все серйозно. Я зараз у під’їзд вийду, тут зв’язок не ловить, якщо стане гірше, одразу телефонуй, я вже їду.

— Добре, дякую, чекаю.

Я опускаю слухавку на підлогу і рахую хвилини до приїзду Давида. Усе ще сподіваюся, що біль мине сам, що це дурниця, але, судячи з усього, усе якраз навпаки.

Студія знаходиться недалеко від дому Давида, тому чекати доводиться недовго. Він тисне на дзвінок, і я повільно перетинаю кімнату, щоб відчинити йому.

Очі в очі — й серце пропускає удар, побачивши коханого чоловіка. Давид сканує мене поглядом із ніг до голови, немов намагається зрозуміти, що саме зі мною не так.

— Легше не стало? — без привітання питає він.

Я у відповідь лише заперечно хитаю головою.

— Одягайся, я відвезу тебе, — Давид проходить у студію та застигає.

Я помічаю, як його брова запитально повзе вгору.

— Вибач, тут безлад, — кривлячись від болю кажу я, й тягнуся за своєю курткою.

Підлога заляпана фарбою, на столі розкидані пензлики, мій фартух недбало відкинутий у кут кімнати. Тут часто відбувається хаос, але гостей я ніколи не чекаю.

— Це твої картини? — здивовано питає він, недовірливо дивлячись на мене.

— Ну, так, я ж казала, що малюю. Або ти не слухав? — з докукою питаю я. Сама ж краєм ока спостерігаю за тим, як Давид обходить приміщення, роздивляючись мої роботи.

Я на якийсь час навіть забуваю про біль у боці. Затамовую подих і намагаюся вловити хоч якусь його реакцію. Мені дуже хочеться, щоб йому сподобалося. Хочеться побачити в його очах захоплення і схвалення.

— В тебе талант, — глухо підсумовує він, і я збентежено відводжу погляд. А ще радію, що полотна з його портретами стоять обличчям до стіни й він не зможе їх побачити.

— Дякую, — я застібаю блискавку на куртці та притуляюся спиною до стіни. — Не впевнена, що зможу спуститися. Болить сильно, — тяжко зітхаю я й ловлю на собі стривожений погляд Давида.

— Де ключі?

Кивком вказую на підвіконня. Давид згрібає їх і підходить до мене.

— Ходімо, — він обвиває мене рукою за талію, притримує й повільно йде зі мною.

З мого рота знову і знову зриваються стогони.

— Коли йду стає гірше, — пояснюю я.

— Ходи сюди, — я не встигаю усвідомити, що відбувається, як Леонов бере мене на руки й дбайливо несе сходами вниз.

Я обвиваю його шию руками, утикаюся обличчям у плече, вдихаю аромат його туалетної води. Мені так затишно в його обіймах, що я розчаровано зітхаю, коли він опускає мене на переднє сидіння своєї автівки.