Не чужі - Аріна Вільде

Мене виписують за два дні з пакетом ліків та аркушем рекомендацій. Мені трохи легше, принаймні біль майже припинився і я можу ходити. Недовго. Я одягаюся, коли двері в палату відчиняються й на порозі з’являється Давид.

— Привіт, — порушую тишу першою, оскільки мовчання затягнулося. Мені чомусь незручно перед ним. За сцену з батьком та припущення про мою вагітність. Хто такому зрадіє? Адже тільки зустрічатися почали.

— Привіт, — він обводить поглядом палату. Він тут уперше. Учора не прийшов мене провідати попри те, що я на нього так чекала.

— Вчора весь день на роботі був, тільки звільнився, — немов прочитавши мої думки, виправдовується він.

— Мене виписують, — я виймаю з розетки зарядку для телефона та ховаю в сумку.

— Знаю. Я за тобою приїхав.

— А батько? — здивовано кидаю на нього погляд.

— Довірив цю місію мені, — усміхається він та сідає на стілець. — Як самопочуття? Чув, тобі тепер цілий місяць не можна напружуватися. Добре, що одразу звернулася в клініку, могли бути серйозні наслідки.

— Вже значно краще. Учора біль був пекельний, навіть спати не могла.

— А… — Давид замовкає на мить, відводить погляд. — Що там із вагітністю? — питає прямо й мої щоки заливає фарба.

— Не знаю. Я зробила тест, поки негативний. За кілька днів ще один зроблю. Але ти не переймайся, у мене іноді трапляються збої, не думаю, що у вагітності справа, — швидко виправдовуюся я, ховаю від нього обличчя, посилено удаючи, що шукаю щось у тумбочці.

— Добре. Це моя провина. Голову тоді знесло. Але в разі чого — будемо народжувати, навіть не думай про інше.

Я застигаю й різко повертаю голову в його бік.

— Я й не думала, — хрипким голосом промовляю я. — Мені не важливо, потрібна тобі буде дитина чи ні, адже вона в першу чергу моя.

Звісно ж, я трохи лукавлю. Мені було б страшенно боляче, якби Давид залишив мене вагітну або наказав зробити аборт.

— Давай сюди, — він підходить до мене й забирає сумку та пакет. На мить застигнувши, вільною рукою притягує мене до себе за талію й легко цілує в губи.

Тремтіння проходить тілом. Я все ще гостро реагую на цього чоловіка. Залежність із кожним днем стає все більшою.

— Я побуду з тобою до завтра, твій батько дозволив мені ночувати з тобою в одній кімнаті, — із хитрістю усміхається він, але в мене складається відчуття, що Давид подумки зараз зовсім в іншому місці. — Я б запропонував тобі поїхати до мене, але я завтра на роботу поїду й не буде кому доглянути за тобою. Тож ми до тебе.

— Я не проти, — утикаюся носом у його шию. Так добре та затишно. Усе погане відразу зникає з голови. Адже Давид тут, зі мною. І нікуди не піде до ранку.

Давид притримує мене за талію весь шлях до ліфта. У холі застібає блискавку на моїй куртці, стягує зі своєї шиї шарф та зав’язує його мені. Така турбота надихає.

— Ходімо, я спробую їхати обережно, лікар попередив мене, що різкі рухи тобі протипоказані. Тобі б ще тиждень у клініці полежати, — дивиться на мене із сумнівом.

— Не можу я тут, — хитаю головою і проходжу у двері-карусель, поки назад не повернув мене.

Додому доїжджаємо в тиші. Не гнітючій та напруженій, ні, швидше затишній та теплій. Тихо грає з колонок місцева радіостанція, Давид, як і обіцяв, не поспішає. Об’їжджає вибоїни на дорогах, плавно мчить до приватного сектору.

У свою кімнату я не дозволяю нікому входити. А тим паче прибиратися. Тому ввійшовши до неї разом із Давидом, червонію від сорому. Моя спідня білизна розкидана по ліжку після прання, підручники на підлозі поряд зі столом, дверцята шафи відчинені.

— Вибач, у мене трохи не прибрано, — я кидаюся до ліжка та ховаю трусики в комод.

— Лєро, не переймайся, тобі лежати в ліжку потрібно, а не скакати кімнатою, — Давид відбирає в мене книгу та з грюкотом кладе на стіл. — Прими душ та лягай. Я поки спущуся вниз та заварю тобі чаю.

— І поїсти візьми щось. Попроси в нашої домробітниці, — прошу я, але лише для того, щоб він затримався внизу довше.

— Добре, сподіваюся, не заблукаю у вашому «палаці», — я так і не зрозуміла, глузлива інтонація мені почулася в його словах, або й насправді прозвучала.

Леонов залишає мою кімнату, я ж швидко все зайве скидаю в шафу та змінюю постільну білизну. У мене вона зараз із єдинорогами, уявляю, що подумав би Давид, побачивши цей дівочий рай.

Розібравшись із безладом, я виймаю нічну сорочку та йду в душ. Довго у ванній кімнаті не затримуюся. По-перше, усе ще тяжко, біль нікуди не зник, лише заспокоївся трохи, по-друге — хочу на повну насолодитися кожною хвилиною, що проведу з Давидом.

Я протираю рушником волосся, розчісую його та трохи підсушую. Зверху на сорочку одягаю такого ж кольору шовковий халат із мереживом. Маю гарний вигляд попри темні кола під очима.

Давид уже в кімнаті. Розглядає фотографії на стіні. Таця з двома чашками чаю та сендвічами на столику біля вікна.

— Це моя мама, — зупиняюся поряд із ним.

— Схожі. Дуже.