Не чужі - Аріна Вільде

Давид обходить автомобіль, влаштовується на водійському місці, заводить двигун.

— Пристебнися, — кидає, не дивлячись на мене.

Я виконую його прохання, знаходжу зручне положення, у якому біль не так сильно відчувається. Давид зривається з місця, мчить містом, начхавши майже на всі правила дорожнього руху.

— Не нудить? — перериває він важке мовчання.

— Ні.

Він розтискає пальці від керма, прикладає долоню до мого чола.

— Температури начебто теж немає. На апендицит якось не схоже, але я не лікар. Хвилин за п’ять доїдемо.

— Добре, — я втискаюся в крісло, оскільки Леонов втискає педаль газу в підлогу, двигун урчить і ми мчимо дорогою.

У приймальному відділенні багатолюдно. Давид усаджує мене на м’який диван, сам же підходить до реєстратури. Кілька хвилин — і мене вже ведуть у палату на огляд до чергового хірурга. Кожен крок віддається болем. Тільки тепер він зосереджений не в області паху, а зі спини. Весь бік скручує.

Я сідаю на канапку й зі страхом кошуся на медсестру, яка збирається поміряти мені тиск та заповнює анкету. Давид залишився зовні, а мені б так хотілося, щоб він зараз був поряд. Його присутність мене заспокоює.

— Який у вас день циклу? — ставить наступне запитання медсестра, і я шпортаюся на ньому. Подумки намагаюся порахувати.

— Сорок сьомий? — швидше питаю я, а не стверджую. Тому що раптом розумію, що в мене затримка.

Медсестра відривається від паперів та скидає на мене погляд.

— Є ймовірність вагітності?

— Ні, — швидко відповідаю я, а сама подумки стискаюся від такої ймовірності. Давид вб’є мене. Це точно. А потім батько. Обох.

— У вас був незахищений статевий акт?

Я червонію. Говорити про своє особисте життя навіть із медперсоналом соромно від чогось.

— Так, але… — я затинаюся, ковтаю клубок у горлі.

У нас із Давидом був один раз секс без захисту. Наш перший раз. Тоді було не до контрацепції. Усе сталося так швидко.

Руки тремтять, коли розумію, що могла завагітніти.

— В мене й раніше цикл збивався, тому не думаю, що причина у вагітності, — намагаюся, щоб мій голос звучав впевнено.

— Добре, зараз прийде лікар, огляне вас і назначить аналізи. В першу чергу, звісно ж, доведеться виключити або підтвердити вагітність. Колоти знеболювальне вам? Чи поки потерпите?

— Потерплю, — здавлено промовляю я. Якщо я вагітна, не хочеться нашпиговуватися ліками.

Але після слів медсестри мені стало тривожно. Раптом це з дитиною щось і мені тому погано? Хоча ні, не може бути. У мене термін тижні два в такому випадку. Тут навіть тест може не показати вагітність.

Поки чекаю, коли звільниться лікар, усе намагаюся знайти зручне положення. Але як би я не лягла або сіла, а біль тільки посилювався. Врешті-решт він став настільки нестерпним, що я скорчилася й не витримала — попросила медсестру вколоти мені це бісове знеболювальне. І хвилин за десять мене попустило. Навіть дихати стало легше.

Черговий хірург затримувався. Так і померти можна. Біль минув і мені захотілося додому. Уже й не турбує нічого. Коли двері за моєю спиною відчиняються я радію, тому що втомилася просто сидіти й спостерігати за тим, як медсестра щось пише у своєму журналі.

Але радість моя тривала недовго. Це був батько. Він пройшов у палату, за його спиною застиг Давид. Він сховав руки в кишенях і напружено вдивлявся в мене.

— Тату, ти тут як опинився? — здивовано питаю я.

— Щойно з відрядження. Мені Давид повідомив, що ти в лікарні.

Мої брови злітають вгору. Коли це Давид встиг із моїм батьком здружитися?

— Що з моєю донькою? Чому ви так довго нічого не робите? Якщо в неї апендицит, то за той час, що вона сидить тут в очікуванні лікаря, можна було вже померти! — зі злістю питає тато в медсестри.

— Ми чекаємо, коли звільниться Леонід Ігорьович, це наш хірург, та Ангеліна Петрівна, гінеколог. Спочатку потрібно виключити вагітність. У вашої доньки затримка два тижні, — пояснює дівчина, я ж прикриваю очі.

Дідько!

— Лєро? — питальне від батька.

Я розгублено дивлюся на тата, потім переводжу погляд йому за спину. На Давида. Той напружився. Різко видихнув і прикрив долонею очі.

— Тату, не вагітна я, — нервово усміхаюся я, намагаючись впевнити в цьому й батька, і Давида, і себе. — Це просто… просто…

На щастя, мені не доводиться нічого більше казати, у палату, нарешті, проходить черговий хірург, даючи мені відтермінування в поясненнях.

— Прошу всіх сторонніх залишити приміщення, — каже він, і тато з Давидом ховаються за дверима.

Тато на нього таким поглядом подивився, що розумніше було їх розділити: одного тут залишити, іншого за дверима.

— Марино, загальний аналіз крові давай. Валеріє, — він відривається від моєї медичної карти, — ви лягайте на спину та підійміть кофту.