Не чужі - Аріна Вільде

Вранці, коли я прокидаюся, Давида поряд уже немає. Занадто міцно я спала й не змогла побажати йому гарного дня. Проте батько навідує мене перед роботою. Його погляд схвильований, він постійно перепитує, як я почуваюся, чи потрібно щось, чи не краще повернутися в клініку.

— Фруктів обов’язково їж більше, тобі потрібні вітаміни.

Я нарешті розумію, чим спричинене це хвилювання.

— Тату, я не вагітна, тож заспокойся.

— Ти не можеш знати напевно… або?..

— Ні, — збентежено відводжу погляд, розмовляти з батьком про свою затримку точно не буду.

— Добре, я тоді на роботу, а ти відпочивай.

Не пам’ятаю, коли востаннє стільки відпочивала. Весь день не знаю, чим себе зайняти. Мені прописали постільний режим, тому за межі кімнати вийти не можу. Після пар до мене приходять подружки. Ліда та Женя без перебою діляться новинами і я рада, що між ними немає тієї напруги, що відчувалася останній місяць.

А потім я гіпнозую поглядом телефон, очікуючи дзвінка Давида. Він за часом вже мав дістатися дому. Бачити його хочеться до тремтіння. І голос його почути. Здається, я підсіла на цього чоловіка. І чим більше часу ми проводимо разом, тим більш незворотною стає моя залежність.

Раптово в голову закрадається думка: а що, якщо він зараз з іншою? У стосунках головне — довіра, але як же складно довіряти, якщо не знаєш, що відчуває до тебе людина!

Мою увагу привертає звук двигуна автомобіля за вікном. Це точно не батько. Тато годину тому заходив побажати мені спокійної ночі. Я зістрибую з ліжка, та так різко, що стріляє в боці. Кривлюся від болю, але визираю у вікно. Серце в грудях пропускає удар, всередині все радісно тріпоче. Я впізнаю позашляховик Давида. Не може бути! Приїхав!

Я йду до шафи, змінюю піжаму на шовкову сорочку, розчісую волосся та лягаю назад у ліжко. Усе всередині тремтить у передчутті зустрічі з ним.

Хвилини здаються цілою вічністю. Я прислухаюся, бажаючи почути важкі кроки Леонова. У кімнаті спекотно, але мене однаково кидає в холодний піт. Поряд із Давидом я завжди втрачаю сміливість і нічого з цим вдіяти не можу.

Нарешті лунає ледве чутний стукіт у двері. Давид немов боїться мене розбудити. Або мого брата, чия кімната знаходиться поряд.

— Привіт, — двері відчиняються й на порозі з’являється Леонов.

Він не у формі, тому я роблю висновок, що він уже був у себе вдома.

— Не очікувала тебе побачити сьогодні, — привітно усміхаюся я та сідаю в ліжку. Дивлюся прямо на Давида.

Чекаю, що він наблизиться поцілувати й обійняти мене. Але він не рухається з місця, руки сховані в кишенях, поза напружена, погляд дикий.

— Щось сталося? — я облизую пересохлі губи та щулюся від такої пильної уваги.

Давид хитає головою, немов відганяє від себе непрохані думки. Зачиняє за собою двері, знімає куртку та кидає на крісло.

— Як самопочуття? Уже краще? — питає він, а сам думками в іншому місці. Це видно з його погляду.

— Так, сподіваюся за тиждень зможу повернутися до занять, я й так у цьому семестрі пропустила неприпустимо багато.

— Це добре, — замовкає, зупинившись біля вікна.

— Щось сталося? — цікавлюся я, не витримавши. Під грудьми починає пекти й мене не залишає погане передчуття. Щось насувається. І не факт, що мені сподобається.

Він переводить погляд на мене, дивиться занадто довго та пильно, потім щось виймає з кишені та підходить до ліжка. Не сідає поряд, а височить наді мною, і мені доводиться підійняти голову, щоб бачити його обличчя.

— В мене є знайомі в РАЦСі, я домовився, що за п’ять днів нас розпишуть, якщо ти, звісно, будеш добре почуватися.

— Що? — мої очі округлюються від подиву. Мені почулося? — Про що ти?

— Ось, — Давид простягає до мене руку й розкриває долоню. Гарна каблучка з маленьким камінчиком блищить у світлі лампи.

Я нічого не розумію. Від подиву розтуляю рота.

— Це діамант, раптом що. Невеликий, звісно, але діамант, — якось квапливо додає Давид, а я все ще не можу промовити ані слова.

Я дивлюся на його руку й думки скачуть у голові. РАЦС. Каблучка. Давид. Він заміж кличе мене?

— Якщо не подобається, я можу іншу купити, — моє заціпеніння він розшифровує по-своєму. Дивиться на мене з викликом, немов мені тільки розмір каменя важливий.

— Ні, вона чудова. Дуже гарна, — перехоплюю його руку. — Просто я не розумію… ти… це пропозиція? — нарешті знаходжу сміливість поставити йому це питання.

— Хіба ти не чула, що я перед цим сказав? Я домовився про все в РАЦСі, — трохи роздратовано промовляє Давид. Або ж я просто переплутала його хвилювання з роздратуванням.

— Так, але… якщо це через дитину, Давиде, то ймовірність вагітності мізерно мала. Не варто приймати такі важливі рішення імпульсивно.

— Якщо не хочеш за мене заміж, так і скажи, — супиться він, відступаючи на крок від мене.

Він навіть не уявляє, скільки разів я мріяла про весілля з ним. Мені хочеться кинутися йому на шию, відчути на собі його губи, сміятися від радості та багато разів повторювати «так».