Не чужі - Аріна Вільде

Ми влаштувалися за столом, усім наливають спиртні напої, крім мене. Чи то через приймання ліків, чи то через те, що все ще вважають, що є ймовірність моєї вагітності — незрозуміло.

Давид п’є. Занадто багато. До кінця вечора його погляд розпливається, мова змінюється, а рухи стають більш різкими. Я невдоволено позираю в його бік. Обіцяв же, що не затримаємося.

— Я трохи втомилася й мені недобре, — кажу так, щоб почути міг лише він. — Ми можемо вже поїхати? — жалібно прошу його.

Давид перекидає в себе ще одну чарку, переводить на мене п’яний погляд.

— Звісно, дружино. Виклич тільки таксі, я за кермо сьогодні сісти не зможу більше.

Мені здалося, або в його «дружина» було занадто багато жовчі?

Я взагалі терпіти не можу п’яних чоловіків. Вони лякають мене. Із самого дитинства. Стають грубими та непередбачуваними. А з Давидом мені ще потрібно провести ніч в одному ліжку.

— Не потрібно таксі, мій водій вас відвезе, — встряє в нашу розмову батько, пришпиливши Давида незадоволеним поглядом. Йому теж не подобається, що той занадто багато п’є.

— Чудово. Мабуть, скористаюся цією щедрою пропозицією, — ятрить мій чоловік і підіймається з місця. — Дякую всім і гарного вечора. Завтра заїдемо за речами Лєри, — криво усміхається він і бере мене за руку.

Ми швидким кроком залишаємо ресторан. На вулиці я вишукую поглядом автомобіль батька і впевнено йду до нього.

Ми з Давидом сідаємо на заднє сидіння. Він знову палить. Вікно відчинене і я щулюся від холоду.

— Зачини, будь ласка, — тихо прошу я.

— Вибач, — він робить глибоку затяжку, швидко випускає дим, викидає цигарку через вікно й зачиняє його. — Добре, що завтра у відрядження ввечері їду і вранці не потрібно на роботу, — він відкидається на спинку сидіння і прикриває очі.

Я мовчу. Так і дістаємося до квартири Давида, яка тепер буде домом і мені.

Батько хотів подарувати нам трикімнатну квартиру в центрі міста на весілля, але Давид категорично відмовився від такого подарунка. Сказав, що на нове житло заробляти буде сам, і якщо батько все ж вручить нам ключі від квартири, то жити буде там без нас.

Характер у Давида не подарунок, я завжди це знала, але не думала, що з ним настільки буде складно. Його квартира невелика й потребує ремонту, нам набагато краще було б жити в новій. Але я розумію, що гордість не дає йому прийняти цей подарунок. Для нього це немов подачка. Тому мовчу й навіть не намагаюся переконати на цей рахунок.

— Приїхали, — торкаюся його плеча й чекаю, поки він вибереться із салону й подасть мені руку.

Ми підіймаємося сходами. Поділ сукні витирає брудні сходинки під’їзду. Цього разу я входжу до Леонова у квартиру як повноправна господиня й поглядом відразу ж вихоплюю недоліки та все, що варто тут змінити.

Я не встигаю зняти туфлі, як Давид несподівано обіймає мене зі спини та торкається губами шиї, кусаючи ніжну шкіру. Я починаю тремтіти. Я знаю, що буде далі.

— Солодка, — промовляє він. Його рука рухається вгору по животу. — Роздягнися для мене. Хочу бачити тебе в самій білизні, — хрипить він на вухо…