Не чужі - Аріна Вільде

— Хто це був? — вирішую запитати я.

— Старий знайомий. Спи, рано ще зовсім. Дідько, як голова болить.

— Не дивно, ти вчора вирішив виконати річну норму з прийняття алкоголю, — не можу втриматися від докорів.

— Хоч поводився пристойно? — його брови злітають.

— Переважно — так, — хмикаю я й повертаюся на бік, обличчям до нього.

— Це добре, — він широко позіхає, прикриваючи рота. Потім застигає, ковзаючи поглядом по своїй руці й зупиняється на обручці. — Занадто незручно й тисне. Складно буде звикнути, — стягує її з пальця і кладе на тумбочку, а я закусую губу, щоб не видати свого розчарування.

Відвертаюся від нього. Я, звісно, чудово його розумію, до того ж коли Давид на навчанні, обручку варто знімати, але однаково прикро.

— Сховаєш кудись, щоб не загубилася? — запитує мене.

— Так, звісно, — зітхаю я, а потім відчуваю, як Давид лягає на бік, повторюючи моє положення. Його рука лягає на мій живіт.

— Наступного разу, коли я вирішу випити, нагадай мені про цей ранок. Так погано востаннє мені було років сім тому, — стогне він, зариваючись носом у моє волосся.

— Не думаю, що ти мене послухаєш. У вас, чоловіків, є така особливість — ви наші поради завжди ігноруєте. Особливо, якщо це стосується випивки.

— У чомусь ти маєш рацію. Спи, — шепоче він і в кімнаті знову панує тиша. Настільки оглушлива, що я можу почути биття свого серця.

Але заснути вже не вдається. Я чекаю, коли дихання Давида вирівняється й обережно вислизаю з його обіймів. Навшпиньках прокрадаюся до дверей і йду в кухню. Годую кота, готую сніданок. Намагаюся усвідомити, що відсьогодні я заміжня. Шкода тільки, що жодної весільної подорожі не буде. Але Давид обіцяв, що ми обов’язково кудись полетимо. Щойно йому дадуть відпустку. Хотілося б на якісь острови. Щоб тільки я і він. І море. І більше нікого.