Не чужі - Аріна Вільде

Давид

Квартиру наповнили запахи їжі і я не відразу зрозумів, що хазяйнує на моїй кухні ніхто інший, як моя законна дружина.

З глузду з’їхати можна. Я відучора одружений. Злість усе вирує в венах, і як би я не вмовляв себе заспокоїтися, не запевняв, що Лєра тут ні до чого — майже ні до чого, — але однаково складно контролювати свої вчинки та слова. Тому що вона теж причетна до того, що моє життя полетіло до бісової матері.

Після випадку в клініці Смоленський дав зрозуміти, що мені не відкрутитися. Один дзвінок із його боку — і компанію мого брата рознесуть по цеглинах. А родина для мене — найголовніше.

До того ж у Дані свої проблеми й в обмін на щасливу доньку Смоленського я не посоромився попросити допомогти братові. Й ось тепер я в пастці, створеній власними руками. Варто, напевно, опиратися, а я якогось біса так просто здався.

І від цього злість ще дужча.

Смоленський думає, що може керувати мною, що я буду стелитися перед донькою його, але не врахував одного: у мене відібрали можливість вибору, нав’язавши дружину.

Ніхто не має права вирішувати за мене, тому «довго й щасливо» в цьому шлюбі не буде. Навіть під його тиском.

Я одягаюся й виходжу з кімнати. Голова розколюється. Учора від «щастя» перепив. Вірніше, хотів позлити батька Лєри, але трохи не розрахував норму. Здається, поводився пристойно з нею. Хоч це тішить.

Огидний звук дверного дзвінка віддається болем у скронях. Хто там спозаранку приперся?

— Ой, — зіштовхуюся з Лєрою, яка вибігає з кухні в коридор. — Доброго ранку, — на її обличчі з’являється сором’язлива усмішка.

Учора я вперше замислився про те, звернув би я на неї увагу як на жінку, якби не Смоленський, або ні. Доля раз за разом зіштовхувала нас, не даючи шансу забути одне одного. Що б було, якби вона не виявилася донькою впливової людини?

— Відчиниш? Я піду вмиюся, — прошу її, а в самого думки далекі від реальності.

— Так, звісно.

Лєра йде до вхідних дверей, я ж зачиняюся у ванній.

Усе не можу розгадати причину вчинку Смоленського. Ну не вірю я, що він просто так доньку мені свою віддав. Є в усьому цьому інший бік. Реальний. Вона хвора і він вирішив її останнє бажання виконати?

Дідько, не в’яжеться нічого. Я вже голову зламав, намагаючись розв’язати цей вузол. Адже ясно як білий день — що Лєра гадки не має щодо того, що робить її батько.

Навіщо йому я поряд із нею? Ще й наказ цей — з'явитися до нього сьогодні для серйозної розмови. Чує моє серце, я в щось конкретно вплутався.

Знайомий жіночий голос вириває мене з роздумів і змушує прискоритися.

— Мамо? Що ти тут робиш? — здивовано запитую я, переводячи погляд від збентеженої Лєри до матері, очі якої широко прочинені.

***

Вона дивиться на мене осудливо, і я не зовсім розумію, чому. Лєра вже встигла представитися їй? Розповісти про вчорашнє швидке одруження? Дідько, мама образиться.

Варто, напевно, їй сказати, що це був романтичний порив і познайомити її з дружиною я збирався після медового місяця.

— Здрастуй, сину, — розгублено промовляє вона. — Я, здається, не зовсім вчасно. Просто пам’ятаю, що ти у відрядження мав поїхати сьогодні й вирішила провідати тебе, дізнатися, як справи. Ти до нас із батьком давно не приїжджав. Але ти, бачу, зайнятий.

Вона усміхається натягнуто, і я з її інтонації та виразу обличчя розумію, що Лєра їй не подобається.

— Не кажи дурниць, мамо. Проходь. Я тільки прокинувся і збираюся снідати. Познайомся, це Лєра. Лєра, це моя мама — Любов Миколаївна.

— Приємно познайомитися, — ожила, нарешті, Лєра, стаючи пліч-о-пліч зі мною, немов шукаючи в мені опори та підтримки. — Я млинці з куркою приготувала, зараз чаю зроблю й на стіл накрию.

Усе ж у наявності дружини є і плюси. Не потрібно паритися над сніданком.

Я вирішив поки що не шокувати матір тим, що вчора одружився, тому залишив цю новину на кінець.

Ми переміщуємося до кухні, я допомагаю Лєрі накрити стіл. Мати дивиться на мене з осудом у погляді. Мабуть, незадоволена, що ховав від них із батьком дівчину. Сніданок проходить у якійсь напруженій тиші.

Мама роздивляється Лєру, Лєра витріщається на тарілку і, здається, страшенно радіє, коли починає вібрувати її телефон.

— Вибачте, — підіймається з-за столу та поспішає сховатися за дверима.

Матір одразу ж відставляє в бік чашку й напівпошепки промовляє:

— Давиде, нащо тобі це? Навколо повно дівчат, не міг собі знайти вільну?

— Не зрозумів, — хмурюся я.

— Вона заміжня! Я думала, що правильно виховала свого сина, — обурено пихтить мама.

— Заміжня? — не зовсім розуміючи незадоволення матері, на автоматі перепитую я.

— Не роби з мене дурепу, у неї обручка на безіменному пальці.

Я одразу ж розслабляюся. Мама в мене, виявляється, спостережлива.