Не чужі - Аріна Вільде

— А-а-а, — усміхаюся я. — Ми хотіли тобі повідомити це за інших обставинах, але якщо ти заїхала до нас, — роблю невелику паузу, — ми з Лєрою вчора одружилися.

Очі матері розширюються від недовіри, вона дивиться на мене так, немов я повідомив їй про висадку НЛО поряд із нашим домом.

— Ти одружився? — охриплим голосом перепитує вона.

— Так. Ми вирішили зробити це потайки. Ніби так романтично. Перед від’їздом збиралися заїхати до вас і повідомити про це, але ти нас випередила, — брешу я, оскільки сьогодні знайомити Лєру з батьками точно не збирався. Але це мама, не хочу, щоб вона ображалася на мене.

— Господи, — радісно сплескує в долоні, — як же так? Партизани! А я подумала… Чому ти не сказав?!

Я гіпнозую поглядом двері в кухню, очікуючи, коли ж повернеться Лєра, щоб уся увага матері перейшла на неї. Тому що ще трохи, й розповім всю правду. Брехати батькам я ніколи не любив.

— Так склалося, мамо, — знизую плечима.

— Так це… мені що, найближчим часом онука очікувати? — нахилившись трохи до мене, питає вона, зрозумівши все по-своєму.

Її очі спалахнули в очікуванні моєї відповіді. Мама давно мріє, що в мене з’являться діти.

— Онука в цьому році тобі Даня подарує, — трохи різкіше, ніж варто було, промовляю я, згадуючи, яка саме подія послугувала тому, що Смоленський узяв мене за петельки. — А ми трохи пізніше. Лєрі ще університет закінчити треба.

— А скільки їй?

— Двадцять, — вимовляю я з невеликою запинкою, яка не ховається від матері.

Двадцять же Лєрі? Дідько, якось цю мить упустив зовсім.

— Молода зовсім.

— Це вже яка є.

У цю мить до кухні входить Лєра, і я її поверненню страшенно радий.

— Лєрочка, що ж ти, сонечко, одразу не сказала, що тепер частина нашої родини? Дай хоч обійму тебе, дівчинко.

Лєра дивиться на мене з подивом, розводжу руками, даючи зрозуміти, що з мене витягнули всю інформацію.

Вона ніяково обіймає у відповідь мою матір. Усміхається кінчиками губ. Виглядає мило і зворушливо. Сам не помічаю, як на кілька миттєвостей зависаю на ній.

— А як же тепер? Потрібно зібрати всіх на вечерю, познайомитися. І зі сватами теж, — голосить матір.

А ось це мені точно не потрібно.

***

— Зберемося, мам, обов’язково, але не зараз. Я у відрядження сьогодні, а нам ще речі Лєри потрібно перевезти. Справ багато. Тож якось іншим разом.

Очі матері одразу ж гаснуть. Впевнений, подумки, вона вже складала перелік страв, які буде подавати на стіл.

— Але можете обмінятися номерами, ніхто не забороняє тобі приходити сюди, мамо, і познайомитися з Лєрою ближче. Тільки без фанатизму, благаю, — передчасно осаджую матір, яка вміє бути квочкою. — Дай Лєрі свободу дій, а то я знаю тебе, завтра ж прийдеш допомагати прати штори й генеральне прибирання робити.

З гіркого зітхання мами розумію, що саме це вона і планувала.

— Але, Давиде, сину, я тут кілька місяців не прибиралася, Лєрі буде складно самій впоратися з усією квартирою.

— Якщо Лєра не впорається, вона викличе клінінгову компанію. Але, так тому й бути, можеш помити посуд, поки ми будемо збиратися. Нам за пів години потрібно виїхати, щоб усе встигнути. Заразом підвеземо тебе додому.

— Добре-добре, — радіє матір, що їй знайшлася робота.

Я підштовхую Лєру до виходу.

— Мені здається, ти з нею занадто суворий. Вона не образилася? — запитує Лєра, коли двері в спальню зачиняються за нашими спинами.

— Якщо не осадити її зараз, вона весь той час, що я буду знаходитися у відрядженнях, буде сюди їздити, влаштовувати прибирання, прання, перебирання мотлоху й не дасть тобі видихнути. Мама — жінка старого гарту й буде шукати роботу, навіть якщо все тут заблищить від поліроля. А тобі, наскільки я пам’ятаю, ще тиждень бажано більшу частину дня в ліжку знаходитися. Ти ліки, до речі, випила?

— Звісно, — киває Лєра.

— Чудово. Тоді збираємося й…

З кухні пролунав якийсь незрозумілий звук.

— Ось, що я тобі казав? Вона вже закінчила мити посуд і сто відсотків дісталася до дека в духовці.

— Я його не помила після того, як запекла курку, — сором’язливо промовляє Лєра з розширеними очима.

— Не хвилюйся, вона тільки рада цьому.

За пів години ми всією родиною залишаємо мою квартиру й завантажуємося в автівку, яку водій Смоленського, судячи з усього, пригнав до мого дому. Позашляховик Лєри теж поряд.

— Почекай, заберу зі свого автомобіля сумочку, — каже вона, поки я намацую ключі від своєї тачки під капотом.

— Автівка в Лєрочки дорога, так? — застигає поряд матір, проводжаючи поглядом мою дружину.

Я повертаю голову, щулюся від сонця.

— Так, не з дешевих.