Не чужі - Аріна Вільде

Усмішка з мого обличчя злітає одразу ж, як натикаюся поглядом на Ліду.

— Господи, не знала, що досі існують такі будівлі. Ліфта немає, у під’їзді смердить. На це ти проміняла розкішний особняк? — протискається вона до квартири з виразом гидливості на обличчі, за нею прямує Женя, важко зітхаючи та закочуючи очі.

Ліда народилася з золотою ложечкою в роті. Їхній родинний бізнес заснував ще дід, тому, що таке життя звичайної людини — вона ніколи не знала. На відміну від Жені, родина якої розбагатіла років сім тому. До цього вони, здається, жили в такій же панельці, як і Давид.

— Так-с, подруго, усе набагато сумніше, ніж я передбачала, — Ліда оглядає тісний простір коридору, а мені стає прикро й за себе, і за Давида, і за всіх тих людей, які роками накопичують гроші, щоб купити таку ось квартиру.

Але подрузі цього не пояснити. Вона зовсім з іншого світу.

— Нормально все, не перебільшуй, — заступається за мене Женя, дивлячись на мене з вибаченням в очах. — Це звичайний середньостатистичний дім у місті.

— І саме тому я й розійшлася з Єгором, — повчальним тоном промовляє подруга, підіймаючи вгору вказівний палець. — Успішний чоловік — запорука щасливого безтурботного життя. До того ж чоловік повинен бути за статусом не нижче, ніж жінка. А від цих грубих солдафонів нічого не дочекаєшся, — зарозуміло підсумовує вона, й мені вперше хочеться вчепитися за ці слова в її волосся та викинути з нашої з Давидом квартири до біса.

***

+++

Я не можу дочекатися, коли подруги підуть. Уперше в мене таке. Вони здаються тут зайвими, дратують мене своїми розмовами. Гаразд, не подруги, а «подруга». Я завжди любила й Ліду, і Женю, ближче них нікого в мене не було, але іноді люди перетинають межу та торкаються того, чого не варто.

Саме це і зробила Ліда.

Тому коли за ними зачинилися двері, я була безмежно щасливою, а ще емоційно вичавленою, мов лимон.

І тільки я зітхнула з полегшенням, вирішивши решту дня витратити на те, щоб поїхати до майстерні та спакувати картини до перельоту, як на всю квартиру пролунав огидний звук дверного дзвінка.

Я схопила ручку та швидко вивела на папері ще один пункт того, що потрібно придбати в наше з Давидом житло. Новий дверний дзвінок. З камерою.

Я подивилась у вічко та насупилася.

— Хто там? — голосно запитала я.

Судячи з усього — це друг Давида, але варто впевнитися точно перш ніж відчиняти двері незнайомцю.

— Я Ігнат. Давид мав попередити про мій приїзд, — пролунав низький чоловічий голос, від якого мурашки шкірою пробігли.

Я відчиняю двері та натикаюся поглядом на широкоплечого хлопця. Він у легкій куртці та футболці під нею, яка окреслює рельєфні м’язи живота та груди. На ногах берці. За спиною об’ємний рюкзак. На голові коротке волосся, а погляд чорних очей немов душу зсередини виїдає своїм холодом.

Такого вночі в під’їзді побачиш — і з життям попрощаєшся подумки.

— Проходь, — відступаю я, й Ігнат заповнює собою тісний простір коридору.

До цього я вважала, що Давид доволі таки великий чоловік, але цей — справжній велетень за моїми мірками.

— Я Лєра, але ти це й так зрозумів.

Схрещую руки на грудях, ніяково переступаю з ноги на ногу.

— Приємно познайомитися, — він озирається по боках, розглядає обставу, немов тут уперше. Хоча це не так. — Де мені можна буде розташуватися? Речей, як бачиш, небагато.

— Ходімо, покажу. Якщо ти голодний, можу розігріти вечерю, — пропоную я, провівши його в невелику вітальню.

— Ні, дякую, поки відмовлюся. Уже встиг перекусити.

Ігнат кладе рюкзак на підлогу, сам же, не звертаючи на мене жодної уваги, підходить до вікна. Трохи відсуває завіску, оглядає двір.

Мені стає незатишно з ним. Дивний друг у Леонова. Серйозний та похмурий. А ще лякливий. Не уявляю, як із ним проведу у квартирі стільки часу.

— Щось не так? — запитую в нього.

Він повертає до мене голову.

— Перевіряю, чи нормально припаркував свій автомобіль. Я відпочину з дороги, якщо ти не заперечуєш.

— Звісно. Якщо щось знадобиться — дай знати, — поспішаю втекти з кімнати.

Я знаходжу свій телефон і про всяк випадок відправляю чоловікові повідомлення, що його друг у нас. Якщо він йому довіряє, то й у мене не повинно бути приводів сумніватися в пристойності цього Ігната. Давид навряд чи пустив би до себе абикого.