Не чужі - Аріна Вільде

Але натомість я щулюся під його колючим поглядом, намагаюся зрозуміти причину того, що спонукало його на такий поспіх. Він же ані разу мені навіть у коханні не зізнався. Його поведінка не радість у мені пробуджує, а підозру.

Швидше за все на нього так новина про вагітність вплинула, але я вже втомилася всім доводити, що це всього лише збій мого організму.

— Не в цім річ, — хитаю головою, — просто… це якось швидко. Та й не впевнена я, що батько буде в захваті, — шукаю жалюгідні виправдання.

— З твоїм батьком я вже поговорив. Він дав нам своє благословення, — рівним тоном каже Давид, стискаючи губи в тонку лінію.

— Справді? — недовірливо хмурюся я.

Давид киває, дивиться на мене вичікувально. Мене ж пронизує неприємна здогадка.

— Батько тобі щось сказав, так? Провів із тобою роз’яснювальну бесіду? Він погрожував тобі? — мої очі звужуються в підозрі. Я подаюся вперед, вдивляючись в обличчя Леонова.

Серце так сильно грюкає в грудях, що майже приголомшує мене. Я хочу, щоб Давид зізнався мені в коханні й дуже боюся, що мої здогадки на рахунок тата вірні. Він у мене занадто суворий, і ще старого гарту.

— Так або ні, Лєро? — повністю ігноруючи моє питання, запитує Давид. — Вийдеш за мене? Тільки попереджаю, що не варто ревнувати мене до роботи й жити на гроші батька ми не будемо, тому доведеться переглянути свої потреби.

— Потрібно, напевно, підготуватися до весілля. На це піде кілька місяців. Ми не можемо одружитися так швидко, як ти кажеш, — мій голос сів від хвилювання. Від думок та надлишку емоцій паморочиться в голові.

Невже все відбувається насправді?

— Я не хочу ніякого весілля, Лєр, — заперечує Давид. — До того ж за тиждень я знову поїду у відрядження. Відпустка в мене буде не скоро, додому я зазвичай приходжу лише ночувати. І характер у мене кепський. Доведеться терпіти мене такого, який я є. Тому запитаю в тебе ще раз — ти вийдеш за мене? Розпишемося тихо, переїдеш до мене.

— Я, — я на силу ковтнула слину, усе ще не до кінця усвідомлюючи те, що відбувається. Здавалося, ще мить — і Давид розсміється мені в обличчя, скаже, що пожартував, а я дурненька купилася. — Так, звісно, так, — на моєму обличчі розтягується усмішка.

Я простягаю праву руку Давидові, і він без затримки надягає на безіменний палець каблучку.

— Якраз, — підсумовує він, підіймаючи на мене погляд своїх виразних очей.

Усмішку стримати страшенно складно.

— Поцілуєш мене? — прикриваю повіки та тягнуся до нього.

Поцілунок виходить швидкий та ніяковий. Жодної пристрасті не відчувається. Але мурашки всім тілом від дотиків Леонова однаково з’являються.

— Це точно не жарт був? — пошепки питаю його, утикаючись носом у його груди й вдихаючи такий рідний та звичний аромат чоловіка.

— Точно, — із силою стискає мене в обіймах. — В тебе тепер є стимул швидше на одужання піти. Лягай спати, а я в душ сходжу, — він відхиляється від мене й одразу ж ховається за дверима ванної кімнати.

Прослизнула думка, що щось не так. І радості на обличчі Давида я не помітила. Але він настільки тяжка людина, його страшенно складно зрозуміти або прочитати, що я швидко викидаю з голови цю думку. Хапаю з тумбочки телефон і ділюся з подругами новиною.

Вранці ж візьмуся за вибір сукні. Нехай це не пишне весілля, але так хочеться, щоб усе було ідеально і воно назавжди запам’яталося!