Не чужі - Аріна Вільде

— Лоскотно, — трохи відсувається він від мене.

Я застигаю, коли він повільно починає задирати вгору футболку. Його рука проникає під тканину. Він майже невагомо веде по шкірі вгору.

Спогади нашої ночі миттєво нахлинули на мене. Між ніг солодко занило. Дихання прискорилося.

— Спи, — він легко поцілував мене в скроню.

Час немов застиг. Я боялася поворухнутися. Давид же за кілька хвилин почав дихати рівномірно, а серце під моєю долонею стало битися повільніше. Він заснув. Так просто і швидко. А мені що до ранку робити? Переповнена цілим спектром емоцій, поряд із палким чоловічим тілом я не можу розслабитися. Щоправда, згодом усе ж провалююся в сон.

Я прокидаюся від того, що мені спекотно. Ще не до кінця повернувшись у реальність зі світу сновидінь, я відчуваю як Давид погладжує моє стегно, як притискається до мене.

На вулиці тільки починає світати й це добре. Леонов не зможе побачити мій вираз обличчя, оскільки в кімнаті панує темрява. Я можу й далі прикидатися сплячою.

Він пестить мене, а я ледве стримую себе.

— Я знаю, що ти вже не спиш. Занадто часто б’ється твоє серце, — шепоче мені на вухо він, і серце пропускає удар.

У повній тиші він змушує мене лягти на спину, розсуває мої ноги. Сам же лежить поряд на боці й дражнить мене своїми пальцями. Я ковзаю на простирадлах, закусивши губу. Штовхаюся назустріч йому, жадібно ловлю губами легкі поцілунки.

— Хочу тебе, будь ласка, Давиде, — скиглю я, із силою впиваючись пальцями в кисть його руки.

— Зараз, — хрипить він.

Я звикаю до темряви й мої очі виловлюють силует чоловіка.

У мене перехопило дихання, коли він опинився в мені. З губ зірвався стогін.

Я так цього чекала. Хотіла. Близькість із ним не схожа ні на що. Коли його пальці до болю стискають шкіру, коли його щетина шкрябає шкіру, коли жар його тіла передається мені, а серця шалено б’ються в унісон — я втрачаю зв’язок із реальністю.

Давид рухався неспішно, ліниво. Я знемагала під ним, вигиналася, намагалася увібрати його в себе повністю. Балансувала на межі.

— Не зупиняйся, не зараз, — скиглю я.

Наші тіла сплелися, дихання змішалися.

Солодка судома пронизала мене, і я закричала. Голосно, не стримуючись і не піклуючись про те, що можуть почути сусіди через тонкі стіни.

Я впала йому на груди, важко дихаючи. У вухах наростав дзвін, у голові жодної думки. Давид застиг піді мною, погладжуючи мене долонями по спині.

Нашу ідилію розриває мелодія його телефона. Давид тягнеться рукою до тумбочки.

— З роботи, — дивлячись на екран, промовляє він. Я перебираюся з нього на свій бік, він підіймається й підходить до вікна. — Так?

Давид виймає з пачки цигарку, чиркає запальничкою.

— Добре, зрозумів, — холодно карбує він, змінившись за мить, немов хвилину тому не було між нами жодної близькості.

Давид закінчує розмову, робить кілька затяжок, усе так же стоячи біля вікна спиною до мене. Запах диму цигарок мені не подобається, але просити його не палити в спальні не наважуюся.

— Мені на роботу потрібно збиратися.

— В тебе ж вихідний, — з подивом промовляю я.

— Обставини. Спи, прокинешся — зачиниш двері, зателефоную днями, — кидає він перш ніж вийти з кімнати, залишивши мене саму. На зім’ятих простирадлах, які просочилися нашим запахом.