Не чужі - Аріна Вільде

— В тебе є дівчина? — мій голос тремтить. Ми так близько одне від одного, що я відчуваю, як від тіла Давида виходить жар.

— Ні, — коротко й лаконічно.

Напруження між нами майже відчутне. Воно дзвенить у тиші квартири, яку порушує лише тихий мірний звук холодильника, що працює десь у кухні.

— Ти випровадив мене вчора зі своєї квартири і ясно дав зрозуміти, як до мене ставишся, — зі звинуваченням промовляю я.

— Я помилився, — Давид, як і зазвичай, небагатослівний.

— Ти не помилився, ти принизив мене.

— Я був злий.

— На мене? Я нічого тобі не зробила, — дивлюся на нього спідлоба.

Як же складно зрозуміти цього чоловіка. Майже неможливо. Немов він сам не знає, чого хоче, і змінює свої рішення кожні пів години.

— Я можу все виправити, — видихає мені прямо в губи й цілує майже не торкаючись.

— Не пізно? — майже не дихаю я. Весь світ навколо раптово звужується. Є тільки ми. І більше нікого й нічого навколо.

— Це ти мені скажи, — так же тихо відповідає мені, а потім я заплющую очі й віддаюся своїм почуттям. Підставляю губи для поцілунку, бажаючи лише одного — розчинитися в ньому.

— Тільки будь ніжним зі мною, — прошу на видиху, перш ніж наші губи з’єднуються в справжньому поцілунку, а дихання сплітаються.

Давид жадібно цілує мене, дряпаючи денною щетиною ніжну шкіру обличчя. Я зариваюся пальцями в коротке волосся, шкрябаю шию, плечі, потім веду долонями вниз по його оголених грудях.

Леонов, не відриваючись від моїх губ, підчіплює край мого светра й тягне вгору. Не вірю, що це відбувається в реальності. Не вірю, що моя рішучість так швидко була зруйнована його харизмою й сексуальністю.

Коли я сміливішаю і все ж таки тягнуся до нього, він застигає, а потім із риком підіймає мене в повітря, немов пушинку, і, ледве не впавши зі мною на руках через слизький кахель під ногами, йде в бік однієї з кімнат.

Серце в грудях калатає від страху

Я чую, як часто дихає Давид. Його груди тяжко підіймаються під моєю долонею. Я не вірю, що роблю це. Що дозволяю доторкатися до мене після вчорашньої ночі. Але сьогодні все інакше. Абсолютно. Виною тому алкоголь у венах Леонова, або провина — невідомо. Але він ніжно цілує мене в губи й дбайливо опускає на м’яке ліжко.

У кімнаті темно. Давид відхиляється від мене, намацує біля тумбочки вимикач. Клацання — й кімнату освітлює тьмяне світло бра.

Я щулюся під його пильним поглядом. Він жадібно розглядає мене. Я тремчу від хвилювання. Скоса зиркаю на двері, розуміючи, що це мій останній шанс втекти.

Матрац прогинається під вагою чоловіка. Я застигаю й інстинктивно прикриваюся.

Давид, помітивши мою сором’язливість, хрипко сміється. З викликом дивиться на мене.

— Не передумала? — запитує він.

Я хитаю головою. Насилу ковтаю слину в роті. Горло стиснуло через хвилювання. Здається, ось-ось і в мене станеться інфаркт.

— Поцілуй мене, — тягнуся до нього, бажаючи як можна швидше продовжити почате. Поки й насправді не передумала. Тому що я вже на межі. Адже ще вранці абсолютно іншого хотіла.

Серце в грудях калатає від страху та бажання. Низ живота тягне, Давид у тьмяному світлі бра зачаровує. Ніколи ще не бачила настільки ідеального чоловічого тіла, як у нього.

Від нього не приховати те, як сильно я тремчу.

Цілує, запалює, пестить. Він проводить губами вниз по шиї, лоскочучи тим самим мою шкіру.

— Ти ж розумієш, що вже не зупинюся? — відривається від мене на мить і вдивляється в мої очі, шукаючи на їхньому дні відповіді на своє запитання.

Я невизначено хитаю головою. У цю мить я вже не знаю, хто тут п’яний більше. Я, або він. Тому що в мене відчуття, наче сьогодні мною був знищений бар батька. Голова йде обертом, слова всі застрягли в горлі, не можу сформулювати жодного складного речення.

— Чудово, тоді тримайся, сонечко, — хитро усміхається він, накриваючи мене своїм тілом.