Не чужі - Аріна Вільде

Мене обдає жаром його дихання, впереміш із гіркотою тютюну й алкоголю. Куди поділася моя рішучість? Чому варто цьому чоловіку з’явитися поряд зі мною, як я гублюся й не можу нормально і слова сказати?

— Чому мовчиш? Нумо, Лєр, кажи, що хотіла.

— Я піду, відпусти, — смикаюся я, але Давид не відпускає мене.

Нарешті я починаю розуміти, наскільки поганою ідеєю було приїхати сюди. Ще й посеред ночі. Коліна підкошуються від хвилювання, що охопило мене, і якби я не була затиснута Давидом, впала б прямо на підлогу. Усе це схоже на бісове дежавю. Учора те ж саме було.

— Тобі краще догнати свою Альону, — крізь зуби шиплю я, вдаряючи кулаком у його груди. Але вони виявляються тверді, немов сталь, непробивні, як і їхній господар. Мого удару Давид майже не відчуває.

— Ревнуєш? — хрипко запитує чоловік, схиляючись ще ближче до мого обличчя, зазирає прямо в очі.

— Аніскілечки, — брешу я хрипким голосом.

Близькість Леонова збиває мене з пантелику, дезорієнтує, пробиває стіну моєї холодності, руйнує мою волю. Як же я ненавиджу буди безпомічною перед кимось.

— Так, тому готова була вбити Альону самим поглядом, — усміхається він, я ж вкриваюся червоними плямами від злості та обурення. Яку гру він веде? Адже здавався хорошим, порядним хлопцем.

— Ти відпустиш мене чи ні? — починаю злитися я, й Давид замість того, щоб відступити від мене, робить абсолютно протилежне — притискається своїми губами до моїх.