Не чужі - Аріна Вільде

Лєра

Після побачення з Давидом я була повністю розчавлена. А ще страшенно ненавиділа себе за те, що так легко віддалася йому. Не розумію, який біс у нього вселився. Адже все було добре. До тієї миті, звісно, як я потягнулася до його ременя на штанах.

Таксі зупинилося перед ворітьми і я швидко заскочила в дім. На вулиці глибока ніч, і я вже точно не очікувала побачити у вітальні на канапі батька.

— Щось сталося, доню? — він повернув голову в мій бік, почувши шум моїх кроків.

Я налякано застигла біля сходів, швидко стираючи долонею сльози, що градом котилися щоками.

— Що? Ні! Я спати, а ти чого так пізно тут сидиш?

— Роботи багато, — повільно промовляє він, не відриваючи від мене свого чіпкого погляду. — Як минуло побачення?

— Чудово! — квапливо відповідаю я навмисно бадьорим голосом.

— Він тебе образив? — після довгої паузи питає батько.

— Ні. Просто… — я замовкаю, намагаючись вигадати відмовку. Не розповідати ж батькові всі подробиці наших із Давидом стосунків. — Просто я трохи випила, мене заколисало і знудило, — кривлюся я й додаю:

— Прямо в нього на очах. Жахливий конфуз на першому побаченні, тому я й розчарована.

— Зрозуміло, — батько насупився. Не впевнена, що він повірив мені, але я намагалася бути переконливою. — На добраніч тоді, Лєро.

— І тобі, тату, — киваю у відповідь і, поки він не встиг запитати щось ще, швидко біжу вгору сходами й зачиняюся у своїй кімнаті.

Тільки тут даю волю сльозам. Знімаю із себе одяг та стаю під душ. Зібратися з думками дуже складно. Кручу в голові сьогоднішній вечір, намагаюся зрозуміти, у якому саме місці все пішло не так. Жалкую, що настільки була вражена різкими словами Давида, що навіть нічого не сказала йому у відповідь.

Злість і образа на чоловіка настільки сильні, що я вся тремчу.

Я загортаюся в рушник і виходжу з кімнати. Кошеня жалібно нявкає, побачивши мене.

— Привіт, мій хороший, — беру його на руки й лягаю на ліжко. Гладжу кошеня і скоса зиркаю на телефон на тумбочці.

Усе чекаю вибачень від Давида, що він скаже, що це якесь непорозуміння, але Леонов, схоже, давно міцно спить, не думаючи про мене.

Гіркі сльози знову з’являються на очах. Адже я закохалася в нього до безпам’ятства. Думала, відсьогодні все інакше буде, а він… він просто використав мене бридким способом і викинув зі своєї квартири.

До самого ранку кручуся в ліжку. Сон не йде. Занадто багато пережитих емоцій навалилося відразу. Хочу написати Давидові, який він козел і моральний виродок, але вирішую, що це варто сказати йому в обличчя. Хороша дівчинка опускає голову, поступаючись місцем поганій.

Може, проколоти шини його автівки? Так хочеться зробити йому щось гидке.

Вранці хтось стукає в мої двері.

— Заходьте.

На порозі з’являється батько. Схвильовано дивиться на мене.

— Доброго ранку, тату. Щось сталося?

Чесно кажучи, він ніколи не заходить до мене вранці. За виключенням тих випадків, коли мене потрібно за щось насварити.

— Ні, просто зайшов запитати, може, до університету тебе підвезти?

— Тепер моя черга запитувати тебе — щось сталося? У тебе виявили смертельну хворобу? Ти вирішив переселити мене жити окремо й не знаєш, як мені про це сказати? Викреслив мене із заповіту?

— Я настільки поганий батько, що не можу просто відвезти доньку на навчання?

— М-м-м, можливо, — не заперечую я, тому що так — він не найкращий батько. Ми з ним тільки останні кілька років зблизилися. А коли з бабусею жила, майже й не бачилися. — Дякую за пропозицію, але я почуваюся дуже погано й, швидше за все, не піду сьогодні на заняття. Ти ж не проти?

— Може, лікаря викликати? — схвильовано запитує він.

— Ні-ні, я полежу трохи й мине.

— Ти впевнена, що хвороба твоя не спричинена Леоновим? Адже ти з ним на побачення ходила?

Я мовчу.

— Він зробив тобі щось? Образив? — допитується батько.

— Нічого такого, — хитаю головою. Батько недовірливо дивиться на мене.

— Гаразд, відпочивай тоді. Я завтра у відрядження лечу. Поводься добре за моєї відсутності.

— Звісно, тату, — змучено усміхаюся я й видихаю, коли за ним зачиняються двері.

До вечора я приходжу до тями остаточно й розумію, що потрібно зробити. Сповнена рішучістю я хапаю з полиці ключі, біжу вниз сходами, сідаю у свій автомобіль і прямую до дому Давида.

На щастя, адресу я запам’ятала.

Кров у венах закипає. Викажу йому все. І неодмінно ляпаса дам, а потім із гордо здійнятою головою піду. Назавжди.

Звучить чудово.

Я знаходжу вільне місце під його будинком. Глушу двигун і кидаю погляд на годинник. Давид повинен був уже повернутися з роботи.