Не чужі - Аріна Вільде

Ну, ось і все. Тепер точно вільний. Хотілося б мені напитися, от тільки завтра на службу. На жаль.

Я впав на ліжко, намагаючись заснути. Але натомість все крутив у руках телефон, вдивляючись у мапу в додатку служби таксі та спостерігаю за тим, де зараз Лєра.

За пів години автівка зупинилася поряд із її домом. Звісно ж вона не написала мені, що дісталася нормально. Тепер, за планом, вона взагалі не повинна захотіти нічого про мене чути.

Ну й чудово.

Останнє, про що думав, засинаючи — про її губи, які так хотілося попестити сьогодні.

***

Наступного дня я зганяв всю свою злість на курсантах, потім на боксерській груші. А коли повернувся у свій кабінет і усівся на стілець, щоб заповнити чортові папірці, до мене без стуку влетів розлючений Смоленський.

Погані справи, — подумав я. — Тактика була невірною.

— Ти що собі дозволяєш, щеня? — закричав він, не звертаючи жодної уваги на те, що в приміщенні ми не самі.

Хлопці витягнули шиї, дивлячись на нас переляканими поглядами. Заступник міністра в люті — це не до добра.

— Ви про що, В’ячеславе Володимировичу? — прочистивши горло, незворушно питаю я.

Самому ж трохи ніяково стає. Невже Лєра розповіла все в подробицях батькові про вчорашнє побачення? Дідько, чим я вчора думав?

— Послухай мене, Леонов, — він упирається долонями в мій стіл, нахиляється вперед. Тепер наші обличчя знаходяться одне навпроти одного. У його погляді читається неприкрита погроза. — Якщо з очей моєї доньки впаде ще хоч одна сльоза — я тебе знищу. Зрозуміло тобі?

Удар кулаком об стіл. Та такої сили, що всі предмети підскочили разом.

— Я тобі що наказав? Зробити її найщасливішою у світі. Так якого біса вона вчора повернулася вся заплакана, а сьогодні з кімнати не виходить? Що у вас там сталося?

— Те, що ви й наказали зробити, — єхидно промовляю я, по-справжньому розлютившись, і припиняю контролювати потік своєї мови. Дах зриває остаточно від усієї цієї маячні та безсилля, і я видаю:

— Дівчинка всього лише невдало віддалася мені на першому побаченні. Лєрі не сподобалося, мені теж не дуже. На цьому ми й закінчили, вирішивши розійтися.

— Ах ти, покидьок, — він хапає мене за комір сорочки та смикає на себе.

Я не вириваюся. Моє обличчя перекосило від цинічної усмішки. Погляд Смоленського витримую з гідністю, хоча дихати вже стає майже нічим. Заступник міністра раптово згадує, що ми не самі, й різко відпускає мене. Повертається до хлопців.

— А ви чого витріщилися? Геть пішли! І двері за собою зачиніть.

Уся будівля здригається від його крику. Тепер точно чутки поповзуть про мене й не відкараскатися від них уже.

За кілька секунд ми залишаємося вдвох. Я потираю шию. Смоленський з останніх сил тримається, щоб не вбити мене. Можливо, не варто було його так злити, але хотілося показати, чого саме він домігся своїми наказами.

— Отже, так, даю тобі рівно місяць. Ти мою доньку збезчестив, отже, зобов’язаний одружитися. Не знаю як, але вибачення її вимолиш. Я людина старих поглядів — зіпсував дівку, отже, несеш за неї відповідальність.

— Е-е-е, вам тоді не мене змушувати на ній одружитися треба, — сторопівши від такого повороту подій, промовляю я.

Раптом в голову стрільнула дивна думка — раптом Лєра залетіла від когось, а з моєю допомогою її репутацію намагаються відбілити.

— Я з тобою зараз не жартую, — гарчить Смоленський.

Його обличчя вкрилося червоними плямами, він ривком зриває із шиї краватку, метушиться кабінетом.

— Послухайте, В’ячеславе Володимировичу, вашій доньці всього двадцять, у неї ще все життя попереду, навіщо їй я? Ви уявили себе вершителем доль, от тільки не врахували, що вибір маємо робити ми самі, — намагаюся заспокоїти його, але пізно. Мені варто було думати, що казати, а натомість собі тільки гірше зробив.

— Ти або дослухаєшся моєї поради, або я поведу доньку на медекспертизу, а потім у поліцію. Судячи з усього, твоє ДНК на ній із легкістю знайдеться. Ти сядеш, Леонов. Уже я попіклуюся про це. І життя родині твоїй зіпсую. У твого брата бізнес серйозний, одне моє слово — і він разом зі своєю компанією піде на дно. І хто тоді молодшу сестричку вчити за кордоном буде? Так-так, я вже з’ясував про всіх членів твоєї сім’ї. Тож вибір за тобою.

— Вибір? — різко підіймаюся зі свого місця, і стілець з гуркотом падає назад. — Це ви називаєте вибором? Та знайдіть ви собі іншого кандидата в зятя, — кричу я, анітрохи не піклуючись про те, хто переді мною.

— Я все сказав. І спробуй тільки Лєрі хоч слово про нашу розмову сказати. Ми з тобою ніколи не бачилися і про неї не розмовляли, зрозуміло тобі?

— Тобто? Це не вона попросила вас натиснути на мене, — з подивом питаю я.

Смоленський розсміявся.

— Лєра ніколи ні про що не просить. Занадто горда. Уся в матір.

Потім різко замовкає і стає вкрай серйозним. Поправляє комір сорочки, відходить до дверей.