Не чужі - Аріна Вільде

Бігти нікуди, тому я намагаюся зобразити байдужий вираз обличчя, щоб ніхто не здогадався, як мені боляче в цю мить. З гордо підійнятою головою очікую, коли парочка підійметься сходами.

Давид сміється, притримує за талію незнайомку. Вони явно більше ніж просто друзі. Від усвідомлення цього стає нестерпно боляче. Ще вчора він був зі мною на побаченні, у нас була близькість, а сьогодні він веде у свою квартиру іншу жінку.

Його погляд ковзає сходовим майданчиком, зупиняється на моїх ногах, а потім повільно підіймається вгору.

Він застигає на місці. Брови злітають від здивування. Мене тут бачити він явно очікував в останню чергу. Він жорстко усміхається, впізнавши мене в тьмяному світлі єдиної лампочки на поверсі.

— Сподіваюся, ти не забув ключі? — грайливо запитує дівчина, а я кривлюся від її голосу.

Занадто високий. Занадто дратівний. Чому Давидові вона сподобалася? У ній немає нічого особливого. Звичайна брюнетка з невиразними очима та короткою зачіскою. Можливо, річ у тім, що вона приблизно одного з ним віку?

— Взяв, — хрипко відповідає Леонов. — Але, схоже, на сьогодні наш вечір закінчений, — хмикає він, не відводячи від мене погляду.

Дівчина помічає наші переглядання. Незадоволено супиться. Її очі звужуються, тепер вона дивиться на мене вивчаючи, з гнівним вогником в очах та незадоволенням.

— Це твоя сестра? — куточки її губ повільно повзуть вгору.

— Ні, не сестра, — відповідає Давид та протягає їй пляшку вина. — Таксі зможеш сама викликати? На жаль, вечір продовжити не зможемо сьогодні.

— Чому ж не зможете? — встрягаю я в розмову. Запитую глузливим голосом.

Схрещую руки на грудях та удаю, що мені однаково щодо того, що цієї ночі Леонов привів у дім іншу жінку і явно не для того, щоб та приготувала йому вечерю.

— Я шарф від Діор у тебе вчора забула. Це пам’ятний для мене подарунок та занадто дорогий, щоб забити на нього.

— Боюся, що твій шарф втрачено навічно. Боцман вранці на нього помочився.

І на мій запитальний погляд пояснює:

— Боцман — це мій кіт. Скинеш номер картки та вартість шарфа, я відшкодую завданий збиток.

— Боюся, тобі не вистачить твоєї заробітної плати військового, аби відшкодувати його вартість, — гордовито промовляю я, бажаючи як можна гостріше зачепити чоловіка.

І мені це вдається.

Він із силою стискає щелепи, на скронях проступають вени. Дивиться на мене примруженим поглядом. Явно потрапила в точку, зачепивши його чоловічу гордість.

— Альон, зустрінемося на роботі, — не повертаючи голови холодно звертається до дівчини.

Вона не рухається з місця. Ніхто з нас не промовляє ані слова. Десь поверхом нижче грюкнули двері та почулися глухі кроки.

Потім Альона недобре так усміхається, та нарешті розуміє, що вона тут зайва.

— До завтра, Леонов, — кидає вона та йде, залишаючи нас вдвох.

Коли кроки Альони стихають, між мною та Давидом стоїть дзвінка тиша. Він свердлить мене своїм гнівним поглядом, я ж із викликом дивлюся на нього у відповідь.

— Ну, ходімо, — киває мені, виймаючи з кишені ключі від квартири. Він трохи хитається й мене відвідує шалена думка — Леонов п’яний.

— Куди? — розгублено питаю я, відступаючи вбік, і даю йому протиснутися до своїх дверей.

Принюхуюся, від нього і справді тхне алкоголем.

— За шарфом твоїм. Чи вже не потрібен? — зі знущанням запитує він, повертаючи голову в мій бік.

Я стискаю губи в тонку лінію, мовчки спостерігаючи за його спробами потрапити в замкову щілину ключем. З мого горла виривається нервовий смішок.

— Прошу, — відчиняє переді мною двері, й на порозі з’являється мордочка його кота.

Не варто заходити до нього, єдине правильне рішення зараз — послати його до біса і з гордо здійнятою головою поїхати додому. Але ноги самі несуть мене в його квартиру. Я намацую вимикач на стіні та клацаю ним.

Вхідні двері з гуркотом зачиняються. Я почуваюся незатишно в цій квартирі після того, що сталося вчора. Але страху перед Давидом немає. Чомусь знаю напевно, що без моєї згоди й пальцем мене не чіпатиме. Він, звісно, той ще покидьок, але змушувати дівчину точно не буде.

— От і мій шарф, — тягнуся до вішалки я, відчуваючи кожною клітинкою свого тіла пильну увагу з боку Давида.

— Ти ж не за цим сюди прийшла, — повертаю голову в його бік.

Він стоїть біля входу, притулившись плечем до стіни. У його очах дивний блиск, погляд від мене не відводить. Слідкує за кожним моїм рухом, розглядає з ніг до голови.

— Ти маєш рацію, я прийшла не за цим. Насправді я хотіла сказати, який ти покидьок, але ти занадто п’яний, щоб сприймати нормально інформацію. Тому повернуся, мабуть, завтра, коли ти протверезієш, — зі знущанням промовляю я, демонструючи ряд білосніжних зубів.

— Я дуже навіть тверезий, тому нумо, кажи, — він наступає на мене, дивлячись спідлоба.

Я роблю крок назад, натикаюся на стіну та злякано застигаю. Давид зупиняється поряд, упирається долонями в стіну й ловить мене в клітку зі своїх рук і тіла.