Не чужі - Аріна Вільде

Закутуюся щільніше в куртку, навколо шиї зав’язую шарф. Виходжу на вулицю та щулюся від морозу. Двері в парадну зачинені. Кілька хвилин тупцюю на місці, сподіваючись, що пройду за кимось із мешканців, але нікого немає. Тому навмання набираю квартиру і прикидаюся кур’єром.

Повільно ступаю сходами й чим ближче поверх Давида, тим сильніше калатає серце в грудях, а рішучість випаровується. Я змушую себе зробити останні кроки. Я маю бути сильною.

Застигаю перед його квартирою. Роблю кілька глибоких вдихів, набираючись сміливості. Прокручую вкотре в голові всі ті слова, що збиралася йому сказати. Головне, не перетворитися в нерозумну закохану дурепу, побачивши його, й не проковтнути язика.

Я натискаю на кнопку дзвінка. З того боку дверей лунає огидний звук. А потім тиша. Ніхто не поспішає відчиняти мені двері. Його або немає, або ж він побачив мене через вічко й вирішив проігнорувати.

Але я не здаюся.

Знову і знову тисну на дзвінок і, врешті-решт, вирішую, що Давид міг ще не повернутися з роботи.

Я притуляюся спиною до вхідних дверей, від докуки пощипує очі. Поглядом ковзаю по потертому сходовому майданчику, який бачив колись набагато кращі часи.

І що робити? Не сидіти ж тут і не чекати його до ночі? А, може, це знак, що я роблю дурницю? Потрібно було просто забути про нього, ніколи не згадувати, викреслити назавжди цю сторінку свого життя.

Виймаю з кишені телефон. Уже майже восьма вечора. Вирішую, ще пів години, і їду додому. А Давид нехай до біса котиться.

Але не встигаю навіть написати Жені у відповідь повідомлення, як чути чиїсь кроки та веселий жіночий голос. Я вся напружуюся. Не хочеться, аби мешканці прийняли мене за злодійку. А я виглядаю саме так зараз. Втискаюся в стіну, намагаючись злитися з нею.

Тупіт ніг стає все більш чутним і гучним. Як і бридкий сміх дівчини та низький, хрипкий чоловічий. Я повертаю голову в бік сходового прольоту, парочка явно прямує сюди. І застигаю, коли поглядом натикаюся на знайому фігуру у військовій формі.

Давид в обіймах із незнайомкою підіймаються сходами, і я в цю мить хочу провалитися крізь землю. А ще відчуваю такий біль, що на силу вдається встояти на ногах.