Не чужі - Аріна Вільде

У першу мить нічого не відбувається. Губи Давида щільно стиснуті. Він застиг і не рухається. Ніяк не реагує на мій раптовий порив, але й не відштовхує мене.

Тому я сміливішаю, проводжу язиком уздовж його губ, легко кусаю його нижню губу, відтягую її зубами. І коли вже вирішую, що не доб’юся взаємності, Давид раптово відкриває рота, а його пальці зариваються у волосся на моїй потилиці.

Він фіксує мою голову, повільно відповідає мені. Наші язики переплітаються, жорстка щетина шкрябає ніжну шкіру мого підборіддя. В одну секунду цнотливий поцілунок перетворюється на щось інше. Розпусне й невтримне.

Я забуваю як дихати, притискаюся до Давида всім тілом, бажаючи опинитися ще ближче. Забуваю про квіти у своїх руках, про все забуваю. Є тільки ця мить, губи бажаного чоловіка, наші серця, що б’ються зараз в унісон, і дихання — одне на двох.

З мого горла зривається стогін. Долоня Леонова повзе вниз по спині, погладжує поперек, він хапає обома руками мене за стегна, я підіймаюся, бажаючи пересісти до нього, як раптом поряд із нашим автомобілем хтось починає гучно сигналити — ми перегородили заїзд у двір — і момент зникає.

Давид різко відхиляється від мене. Кладе руки на кермо, дихає рвучко та часто. Я тремчу всім тілом, вражено дивлюся на чоловіка, шкодуючи, що все так швидко закінчилося.

Він опановує себе, перемикає передачу й повертається на дорогу. Здається незворушним та байдужим. Відчуття, немов між нами знову виросла прірва. Як же складно зрозуміти Леонова.

— Пристебнися, — хрипко промовляє він, кинувши на мене швидкий погляд.

І знову в ньому немає ані тепла, ані натяку на симпатію. Але те, що відбулося між нами всього хвилину тому — прямий доказ того, що я йому не байдужа.

— Так, звісно, — тремтячими руками смикаю ремінь безпеки, потім поправляю на собі одяг і втискаюся в крісло. — Чим ти незадоволений? — питаю я, набравшись сміливості.

— З чого ти взяла?

— Твій настрій такий же мінливий, як погода за вікном. У мене складається відчуття, що ти ніяк не можеш розібратися з тим, що відчуваєш до мене. Ти то відштовхуєш мене, то назад кличеш. Чесно кажучи, я заплуталася, Давиде. Я тобі подобаюся або ні? Я запитую це для того, щоб зрозуміти, як мені поводитися. І чи варто знову намагатися тебе поцілувати.

Я відчуваю в собі прилив впевненості. Знову можу говорити з чоловіком на рівних. Тепер чомусь не боюся злякати його своїм вибуховим характером. Набридло удавати хорошу слухняну дівчинку. Хочу бути сміливою.

— А ти як думаєш, Лєр? Подобаєшся мені, чи ні? — не повертаючи голови в мій бік, питає Давид.

— Схоже, що так, — знизую плечима й погладжую пальцями іриси, які встигла зім’яти під час поцілунку. — Але чомусь стримуєш себе. Як у бані, — мої щоки покриваються рум’янцем, варто згадати про те, що відбулося там. — Ти хотів мене, але відштовхнув. Це через нашу різницю у віці? — допитуюся я, бажаючи сьогодні розставити всі крапки над «і».

— Можливо. Увімкни музику гучніше, Лєр, — ухиляється від прямої відповіді Давид, і більше сьогодні я не наважуюся почати тему наших із ним стосунків.

Ми бронюємо доріжку на годину. Перевзуваємося, робимо замовлення. Жодного алкоголю сьогодні, Давид за кермом. Лише кола, салат для мене та стейк для Леонова.

Моє ім’я на екрані висвічується першим, я обираю кулю, яка за вагою здається мені потрібною, прицілююся поглядом та витончено кидаю її на доріжку. Принаймні я дуже сподіваюся, що виглядало це саме витончено.

Із завмиранням серця спостерігаю за тим, як куля швидко котиться в напрямку кегль і вибиває одразу чотири. Непогано.

З усмішкою на обличчі повертаюся до Давида та підморгую йому. Він дивно усміхається у відповідь. Підіймається зі свого місця й бере в руки кулю.

Звісно ж Давид вибиває страйк. Мене охоплює азарт, мені так хочеться перемогти, що коли рахунок зрівнюється, я по кілька хвилин налаштовуюся на кожен кидок.

— Страйк! — радісно стрибаю я й показую Давидові язика, не думаю, як це виглядає збоку.

— Не так швидко, маленька, у мене є ще десять хвилин, щоб відігратися, — допиває колу Леонов, підіймається зі свого місця і прямує до мене лінивою ходою.

Я думала, що все буде набагато гірше, але виявилося навпаки. Ми весело проводимо час, в основному розмовляю я, звісно, але принаймні Давид підтримує розмову, сміється з моїх жартів і усіляко намагається обіграти мене.

Година гри закінчується тим, що перемогу отримує він. Я награно насупилася й удаю глибоку поразку.

— Час так швидко минув, може, ще на годинку замовимо? — пропоную я, не бажаючи йти звідси. Тому що це означає, що наше побачення може закінчитися.

Давид озирається увсібіч, сканує поглядом простір. Я боюся, що він відмовить, але чоловік пропонує інше:

— Давай-но в більярд зіграємо? — кивком вказує в кінець зали, де розташовано кілька столів.

— Я не вмію, — з прикрістю підтискаю губи.

— Там нічого вміти, я навчу, — підморгує Давид і ми йдемо до стійки адміністратора, щоб забронювати стіл для гри в більярд і здати взуття для гри в боулінг.

Над моїми невправними спробами загнати кулю в лузу можна тільки посміятися. Я злюся, що в мене нічого не виходить, Давида ж це, здається, тішить.