Не чужі - Аріна Вільде

Смоленський свердлить мене важким поглядом, а всередині мене розпалюється ціла буря.

Він може наказувати мені зробити щось по роботі як старший за званням. Але він ніяк не може вплинути на мій вибір жінки. Це мій особистий простір, втручатися в який я не дозволяю навіть матері.

— Я не розумію вас, В’ячеславе Володимировичу, — відкидаюся на спинку стільця й намагаюся тримати свій гнів в шорах. — Ви, напевно, уже підібрали для Лєри вигідну партію. Сина якогось із ваших знайомих, з грошима та статусом. У мене ж із приданого потриманий автомобіль і квартира в хрущовці. А дізнатися, скільки я заробляю, вам взагалі буде не складно. Можу підказати, у якому кабінеті знаходиться бухгалтерія, довідку про мої доходи за рік випишуть за лічені хвилини. Навряд чи я підхожу за статусом для Лєри. Та ви й самі це знаєте, так до чого ця гра?

— Але Лєра кохає не сина мого друга, а тебе, — усміхається він.

При цьому він не виглядає злим або напруженим, швидше, таким собі добряком. Але зовнішність оманлива.

Б’юся об заклад, цей старий хитрун на своєму шляху встиг прибрати не одного ворога. І всі вони були за мастю значно старшими, ніж я. З таким досвідом, силою та владою він з’їсть мене, не подавившись.

— Лєра ще занадто молода, щоб відрізнити справжнє кохання від звичайного захоплення, — заперечую я й із силою стискаю в руці олівець. Усе ж наскаржилася дівчинка таткові, попросила поговорити зі мною?

— Ну, якщо її захоплення тобою мине й вона вирішить обрати когось іншого, то я не проти. А поки прислухайся до моєї поради й прояви до дівчини інтерес.

— Ви розумієте, що зараз підкладаєте під мене свою доньку? — моя брова запитально повзе вгору, і я вичікуючи дивлюся на Смоленського, який вмить змінюється в обличчі.

— Не смій грубити мені, щеня. Я все сказав. Далі справа за тобою. Але май на увазі, не зробиш Лєру щасливою — розберу вашу учебку на камінчики.

За Смоленським зачиняються двері, я ж з усієї сили лупцюю кулаком по столу. Різкий біль швидко приводить мене до тями. Протвережує.

Та срати я хотів на поради Смоленського. Нехай котиться до чорта разом зі своєю донькою! Він не Господь-Бог вершитель доль, і спати з жінкою за його вказівкою я не буду.

— Давиде, це що зараз було? — хлопці, повернувшись до кабінету хлопці, із цікавістю дивляться на мене.

— Нічого, — шиплю крізь зуби й різко підіймаюся з місця. До біса папірці, завтра завершу. А зараз мені потрібно випустити пар.

Вилітаю з кабінету й на автоматі киваю товаришам по службі, які вітаються зі мною в коридорі, майже лечу в бік тренажерної зали. Залишаюся тільки в майці та штанах і чіпляюся руками за перекладину.

Вдих, видих. М’язи працюють до зносу. У голові не прояснюється. Ненависть до всієї родини Смоленських стає міцнішою. Невже наш заступник міністра вирішив, що якщо в нього в руках зосереджена влада, то він може ось так просто розпоряджатися долями людей? Ніфіга подібного. Не збираюся я прогинатися під нього. Відправлять на заставу — буду служити там. Або до брата піду працювати, давно до себе в бізнес кличе.

Змахую долонею з обличчя піт та сідаю на підвіконня. Оглядаю хлопців, які затрималися сьогодні в залі, й розумію, що кидати службу не хочу. Я після школи в армію одразу пішов, потім у військову академію, стільки сил доклав, щоб бути там, де стою зараз, що не дозволю нікому зіпсувати це. Тим паче через якусь дівку.

З такими думками повертаюся додому. Годую незадоволеного кота, ніяк не можу знайти собі місце. Засинаю тривожним сном, а наступного дня мені здається, що розмова зі Смоленським була лише грою мого розуму.

Про всяк випадок перевіряю повідомлення. Мало що там, може, В’ячеслав Володимирович уже повідомив доньці про профілактичну бесіду з майбутнім зятем і вона вирішила призначити побачення? Але ні, телефон мовчить. Лише кілька пропущених від матері та брата вчора ввечері.

Я приймаю душ, гладко голюся, одягаю форму та сідаю в автомобіль. Поки двигун прогрівається, намагаюся вигадати, що робити далі. Чи варто вже починати збирати речі? Або ж самому попросити про переведення, тим самим випередивши В’ячеслава Володимировича?

Але тиждень минає спокійно. Навіть напруження починає зникати. Може, насправді це була якась дурна перевірка? Він хотів подивитися, клюну я або ні на його пропозицію? Адже поріднитися зі Смоленським мріє багато хто.

Дізнатися, чи так це, мені вдається вже за кілька днів. Коли мене викликають на килим до керівництва.

Роман Олексійович на подив спокійний, але це тільки зовнішньо. Його погляд, кинутий на мене, рухи — усе виказує в ньому незадоволення й напруження.

— От скажи мені, Леонов, ти ж хлопець у нас розумний, надійний, у двадцять вісім майора отримав, так якого біса ти самому Смоленському дорогу перетнув? — починає він втомленим тоном, але до кінця промови його голос дзвенить сталлю.

— Вибачте, товаришу генерале, але ваші висновки помилкові. Нікому дорогу я не перетинав, — зчепивши зуби, промовляю я. Відчуваю, що насувається щось недобре. А ще почуваюся школярем, який завинив і якого вичитує директор.

— Я на дурня схожий, чи що? Спочатку з міністерства приходить запит на тебе. Я тоді зрадів, думав, може переведуть тебе на містечко тепліше, а потім усе затихло. Й ось, два тижні тому заступник міністра оборони власною персоною відвідує нашу тренувальну базу. Розмовляє з тобою про щось за зачиненими дверима, після чого до нас присилають перевірку за перевіркою й гостро ставлять питання урізати бюджет та розформувати все до біса! На кону зараз не тільки твоя кар’єра, майоре, ми всі підемо слідом за тобою підмітати двори. Тож розв’яжи свої розбіжності зі Смоленським, або пиши заяву за власним, і щоб я тебе не бачив навіть за периметром бази! — він вдаряє кулаком по столу, з рота бризкає слина, очі налиті кров’ю, такого злого Романа Олексійовича мені ще не доводилося споглядати.