Не чужі - Аріна Вільде

Лєра ігнорує мене весь ранок, але це й на краще. Коли я прокинувся, її в будиночку вже не було. За сніданком вона не дивилася в мій бік, а коли почали збиратися назад у місто, одразу ж зайняла місце в автівці Єгора. Зі мною навіть не попрощалася. І як би вона не намагалася зобразити байдужість, все ж на її обличчі читалася образа.

Решта тижня минає у метушні. Виявляється, мій двоюрідний брат зібрався одружитися. Усі шоковані та здивовані. Адже в нього й дівчини не було останні пів року. Матір голосить, буркоче, що не встигнемо підготувати гідне весілля, але радісна усмішка за племінника весь день не сходить із її обличчя.

Після смерті батьків, Даня та Оля переїхали жити до нас, тому для моєї матері вони такі ж рідні діти, як і я. Олька взагалі була тоді малою, це Даня вже в десятий клас перейшов.

— Привіт, старий, — знімаю кросівки й кривлюся від несамовитого крику мого кота. — Не дивися на мене так, немов я тебе не годував цілий місяць. З твоїми запасами жиру за день без їжі не помер би, — чухаю його за вухом і йду до кухні.

Виймаю з полиці котячий корм, Барс нетерпляче нявкає й жадібними палкими очима дивиться на пачку в моїх руках.

— Подяк не треба, — відсипаю йому щедру порцію, а потім відчиняю холодильник, роблячи ревізію своїх запасів.

На душі від чогось неспокійно, але причину знайти не вдається. А ще в голові кружляє вчорашня ніч. Коли затиснув Лєру біля стіни. Чомусь цей образ ніяк не стирається з пам’яті, спливає перед очима знову і знову, варто мені подумати про дівчину.

Може, треба було все ж разочок переспати з нею? Гляди, заспокоїв би свою зацікавленість і очистив голову від непотребу. Не побіжить же вона таткові своєму скаржитися?

Ще й Костя весь шлях до міста випитував, хто така Лєра, наскільки близько я з нею знайомий і чи не проти, якщо він до неї підкотить. Я лише міцніше стиснув кермо й байдуже знизав плечима. Мені однаково. Має бути. Тому що чомусь на друга зайнялося роздратування. Захотілося прикрикнути на нього, щоб причандали свої якомога далі від дівчинки тримав.

Гашу світло у квартирі й лягаю під ковдру. Жену думки про Лєру геть. Варто, напевно, запросити Альону до себе. Давно з нею час не проводили з користю. Через це, імовірно, ледве не зірвався вчора.

З цими думками провалююся в сон, а наступного дня на мене чекає неприємний сюрприз.

Я сиджу у своєму кабінеті й в очах усе розпливається від літер. От начебто я військовий, Батьківщину захищати мушу, але поки всі папірці заповниш, супротивник встигне не те що напасти, а навіть завоювати країну.

Я втомлено тру очі, час наближається до четвертої години вечора, за вікном уже темніє, коли в кабінет без стуку вривається Смоленський.

Я різко скидаю на нього погляд. Хлопці поряд зі мною з подивом косяться один на одного. Не впізнати В’ячеслава Володимировича неможливо. Тим паче, що минулого року він хлопцям із нашого загону особисто вручав нагороди.

— Залиште нас, — вимогливо заявляє він, але дивиться лише на мене.

Хлопців немов вітром здуло. Кілька секунд — і ми залишаємося наодинці.

Мені від погляду Смоленського стає незатишно, але я витримую його, не відвертаюся. Він, напевно, дізнався, що я знову поряд із його донькою вештаюся, і прийшов висунути мені перше попередження. Що ж — очікувано.

— Доброго дня, В’ячеславе Володимировичу, — першим порушую тишу, складаю документи в охайну стопку і відсуваю на край столу. — Чим зобов’язаний вашому візиту? — я намагаюся розмовляти в невимушеному тоні, нічим не виказуючи свого хвилювання.

Не те щоб я його боявся, просто зіпсувати ось так, через дурість усе те, над чим стільки років працював — не хочеться. Тим паче через бабу, з якою нас нічого не пов’язує.

Смоленський не поспішаючи знімає пальто, вішає на вішалку в кутку, обводить поглядом простір, потім бере стілець, притягує його до мого стола й сідає навпроти.

У своєму дорогому діловому костюмі, з коштовним годинником на зап’ясті й начищених до блиску туфлях, у нашому кабінеті він виглядає абсолютно недоречно. Тиша починає тиснути, а я все чекаю, коли він перейде до суті справи. Швидше почнемо, швидше закінчимо. Мета розмови й так зрозуміла. Адже що крім Лєри може пов’язувати майора та заступник міністра оборони?

— До мене дійшли чутки, Леонов, що моя донька до тебе небайдужа, — ліниво вимовляє він кожне слово, закидає ногу на ногу й не відводить від мене погляду своїх сірих очей. Зовсім не таких, як у Лєри. Вона взагалі на нього не схожа. Жодної спільної риси. Немов між ними немає жодних родинних зв’язків.

— Не хвилюйтеся, я дав зрозуміти вашій доньці, що вона мене не цікавить. Жодних проблем не виникне, — запевняю його, ні на мить не гублячись.

От і відгукнулася мені допомога Лєрі. Прямо як знав. Добре, що між нами нічого не було.

— Ти не зрозумів мене, майоре, — усміхається Смоленський, і очі хитро блищать. — Сьогодні ж ти запросиш її на побачення, будеш найввічливішим хлопцем у світі. Не образиш ані поглядом, ані словом, зобразиш зацікавлення та кохання. Вона в мене дівчинка гарна, видна, напевно ж сподобалася тобі, якщо біжиш за першим її покликом про допомогу, немов цуценя. А скажімо так… місяці за чотири можна й весілля зіграти.

— Це жарт? — похмуро дивлюся на чоловіка переді мною, абсолютно не розуміючи, якого біса відбувається.