Не чужі - Аріна Вільде

Решту шляху ми проводимо майже в мовчанні. Перекидаємося кількома нічого не значущими фразами, ловимо короткі погляди одне одного й удаємо, що слухаємо музику, хоча насправді я навіть не можу сказати, яка пісня звучала перед треком, що грає зараз.

Атмосфера між нами напружена. У мене взагалі складається враження, що Давидові неприємне спілкування зі мною, але швидко викидаю цю думку з голови. Адже інакше він не покликав би мене на побачення.

— Це ж побачення? — про всяк випадок уточнюю я, вражаючись своїй сміливості.

— Як піде, — загадково усміхається Давид.

— Тоді де мої квіти? — заради жарту питаю я й помічаю, як стиснулися щелепи чоловіка. Вирішую, що мені варто й далі тримати язика за зубами, щоб не зіпсувати решту вечора, бовкнувши зайвого.

Проїхавши пів кварталу, Давид неочікувано повертає на узбіччя. Автомобілі позаду нас гучно сигналять, я налякано хапаюся за ручку дверей, намагаюся зрозуміти, у чому справа.

— Я зараз, — різко промовляє Давид, вмикає аварійку та залишає салон.

Він щулиться на холоді, куртка залишилася в автівці, на вулиці мінусова температура. Запалює на ходу і прямує… у квітковий магазин. Дідько, адже я пожартувала!

Обличчя палає від сорому. Тепер він вирішить, що я пещена та примхлива татова донька. Можливо, варто зателефонувати йому і сказати, щоб повертався? Ні, краще цього не робити.

Хвилини здаються вічністю, я відчуваю, як моє тіло б’є дрібне тремтіння. Хвилююся до чортиків. Я уявляла собі наше побачення зовсім інакше й мої мрії не мають нічого спільного з реальністю. У них ми цілувалися з Давидом прямо в автомобілі, багато жартували, а ще виїхали за місто, щоб подивитися на зірки.

Міцна фігура з’являється у дверях магазина і я напружено спостерігаю за його наближенням. У руках — букет ірисів, і на моєму обличчі з’являється легка усмішка. Усе ж це побачення.

— Тримай, — простягає букет у мій бік, і коли наші пальці зустрічаються, мене кидає в жар.

— Дякую, вони чудові, — підношу до обличчя квіти, щоб вдихнути їхній аромат, і ховаю погляд в ірисах. — Але не потрібно було, адже я пожартувала, Давиде, — ніяково усміхаюся я, й ловлю на собі його задумливий погляд.

Він дивиться на мене страшенно довго, немов розв’язує складну задачу. Я не наважуюся відвернутися першою. Букет у моїх руках здається дуже важким, а губи Давида — спокусливими. Я сама не помічаю, як подаюся вперед. Нахилюся до нього всім корпусом і тягнуся своїми губами до його.