Не чужі - Аріна Вільде

— Ти неправильно тримаєш кий, тому в тебе нічого не виходить, — робить висновок він. — Давай-но допоможу, — пропонує він і стає в мене за спиною.

Давид обхоплює кий разом зі мною, і коли я нахиляюся, щоб зробити удар, притискається до мене своїм тілом і повторює мій рух. Його пах упирається в мої сідниці, й тілом проходить легке тремтіння. Його тяжке дихання обпалює мою потилицю й думки біжать далеко від гри в більярд.

— Давай-но ще раз, — голос у Давида стає зовсім низьким та сиплим. Ситуація навколо нас загострюється. От тепер усе дійсно по-дорослому.

Я розгинаюся, моя спина упирається в його груди, руки тремтять, я невпевнено стискаю кий.

— Яку з них? — насилу вичавлюю із себе.

— Спробуй загнати в лузу дев’ятку, — дихання Давида лоскоче потилицю.

Я знову нахиляюся над столом. Давид разом зі мною. Цього разу мені здається, що я відчуваю твердість у зоні його паху. Або ж це просто плід моєї уяви?

Я мимоволі соваю стегнами та чую як рвучко починає дихати чоловік. Усміхаюся подумки й зосереджуюся на грі.

Разом ми вдаряємо по кулі, та торкається дев’ятки та заганяє її в лузу.

— Молодець, — видихає мені на вухо та розпрямляється.

Я опускаю кий на гральний стіл, повертаюся обличчям до чоловіка. Дивлюся прямо в його очі.

— Ще трохи, і зможу обіграти тебе, — підсумовую я та криво усміхаюся. А потім сміливішаю, роблю крок, обвиваю руками його шию та легко цілую його в губи.