Не чужі - Аріна Вільде

Я виходжу з ванної кімнати й натикаюся на Давида. Він ковзає по мені поглядом. Я помічаю, як сіпається в нього кадик. Мені все ще не віриться, що все це відбувається насправді. Якась неправильна реальність. Але вона подобається мені більше, ніж та, що була сьогодні вдень.

— Я на кухню, ти можеш лягти спати, якщо хочеш. Постіль чиста, не хвилюйся.

— Я б каву обіцяну випила, — грайливо промовляю я, набираючись сміливості.

— А, так, кава. Уже охолонула, напевно. Ходімо.

Я босими ногами ступаю по холодній підлозі, прямуючи за ним.

До мене підбігає його кіт. Жирненька кулька, якій явно не завадила б дієта.

— Привіт, красунчику, — беру його на руки й дивуюся тому, що коти бувають настільки важкими. — І як тебе звати?

— Боцман, — замість кота відповідає Давид і ставить на стіл дві чашки з кавою.

Я сідаю на стілець, тягнуся до чашки з кроликом. Давид же до своєї не торкається. Він відчиняє вікно й упирається стегнами в підвіконня. Виймає з кишені пачку цигарок, прикурює, не відриваючи від мене погляду.

Його поза вказує на розслабленість і задоволення. У мене до нього стільки питань, але я поки що не наважуюся жодного промовити. Просто милуюся його ідеальним тілом, борючись із бажанням підійти й притиснутися до нього.

У кухні стає прохолодно. Особливо після душу. З вікна тягне і я щулюся, шкодуючи, що не одягнула штани.

А ще палити до тремтіння хочеться й Давид, немов знущаючись із мене і випробовуючи мою силу волі, зі смаком закусує фільтр, втягуючи в себе дим і, задравши голову, випускає його в стелю.

— І що ж мені робити з тобою, га, Лєр? — задумливо питає він, щулиться й дивиться прямо в мої очі. Немов і справді хоче почути від мене відповідь.

Я підіймаю на нього довірливий погляд.

— Кохати, пестити й не відпускати? — грайливо смикаю бровами, усміхаючись.

Але Давид мій жарт не оцінив.

— Я завтра у відрядження їду. На тиждень, — похмуро промовляє він і гасить цигарку об попільничку.

Від його слів мені стає сумно.

— Зможеш доглянути за котом? Я корм тобі залишу, можеш раз на два дні заїжджати, він із голоду не помре. Якщо тобі буде не складно, звісно.

— Так, зможу, — охоче погоджуюся я, а на душі теплішає. Адже якщо кота і ключі від квартири довірив, отже, усе серйозно.

— Добре, а тепер йди в ліжко. Я за п’ять хвилин прийду.

Я відпускаю кота і, підкоряючись Давидові, прямую в його спальню. Поправляю постільну білизну, яка скуйовдилася після нашого марафону, і займаю правий бік.

Подушки та ковдра пахнуть Леоновим. Я лежу з заплющеними очима й усміхаюся. Збулося! Нарешті! Повірити не можу! Головне, щоб у нього зацікавленість не зникла. Потрібно якось довідатися, що це за Альона з ним була.

Давид заходить у кімнату набагато пізніше, ніж за десять хвилин. Відкидає край ковдри, гасить світло й лягає поряд. Я майже не дихаю. Прислухаюся до кожного шереху.

Він зручніше влаштовується, його нога торкається моєї. Але на моє розчарування він не обіймає мене. Не цілує. А так хотілося б заснути в його теплих руках.

Я так нервую, що пропускаю ту мить, коли Леонов починає мирно сопіти. Заснув.

Присуваюся ближче до нього. Обережно кладу долоню на його груди. Всім тілом проходить розряд струму. Утикаюся носом у його шию, вдихаю аромат його гелю для душу. Щоки червоніють, коли згадую все, що він зі мною виробляв.

Між ніг досі саднить. У мене давно не було близькості з чоловіком, за відчуттями все було як уперше. Навіть боляче трішки було і спробувала те, про що навіть уявити собі не могла.

Поряд із ним в одному ліжку так тепло й добре, я довірливо притискаюся ще ближче до нього й не помічаю, як провалююся в сон.

Просинаюся зовсім сама в ліжку.

Потягуюся, задоволено усміхаючись і озираючись на всі боки. За вікном світло, мої речі охайно складені на спинці стільця. Я відкидаю край ковдри. Ступні холодить паркет, підтискаю пальчики на ногах і знаходжу шкарпетки. Тихенько крадуся квартирою, але Давида ніде не помічаю.

Замість нього на холодильнику записка.

«Поїхав, буду за тиждень. Ключі на столі, корм у правому верхньому ящику. У квартиру нікого не пускати».

Розчаровано зітхаю, зриваючи з холодильника пом’ятий аркуш. Міг би розбудити мене, попрощатися. Поцілувати. Чому не зробив цього? Почуваюся самотньою.

Обіймаю себе руками, проходжусь поглядом по кухні й вирішую, що цей тиждень проведу тут. Адже Давид не дізнається про це ніяк. А я таким чином зможу побути ближче до нього.

Звісно ж мою відсутність вдома помітили. Пробратися потайки сходами у свою кімнату не вдалося.

— Де це ти ночувала? — здригаюся від суворого голосу батька й застигаю на нижній сходинці.

Роблю глибокий вдих і повільно повертаюся. Він виходить з-за колони з газетою в руках. А повинен був бути давно на роботі. У столиці.