Двійник - Тесс Геррітсен

на ґанок і струсили воду з плащів. Мора дістала ключа, який узяла в офісі міс Клозен, уставила в замок. Спочатку він не хотів повертатися, наче сам будинок відбивався, не бажаючи впускати її. Коли нарешті вдалося відімкнути двері, вони загрозливо рипнули, опираючись до кінця.

Усередині дім був ще похмурішим і клаустрофобнішим, ніж вона пам’ятала. У повітрі кисло пахнуло пліснявою, наче вулична волога просочилася крізь стіни та всоталася в завіси й меблі. Світло з вікна фарбувало кімнату в похмурі відтінки сірого. «Цей будинок нас не хоче, — подумала Мора. — Не хоче, щоб ми дізналися його таємниці».

Вона торкнулася руки Ріццолі та вказала на замки й латунні ланцюжки.

— Дивіться.

— Замки нові.

— Їх Анна встановила. Викликає питання, правда ж? Від кого вона так хотіла замкнутися.

— Якщо йдеться не про Чарлза Касселя. — Ріццолі підійшла до вікна вітальні, подивилася на листяну завісу, з якої скрапував дощ. — Це страшенно відлюдне місце. Ніяких сусідів, нічого, крім дерев. Я теж не відмовилася б від додаткових замків.

Детектив ніяково засміялася.

— Знаєте, ніколи не любила всі ці ліси. Якось у старших класах ми ходили в похід. Поїхали до Нью-Гемпшира, розклали спальники навколо багаття. Я й очей не стулила. Усе думала: звідки мені знати, що там дивиться на мене? З-поміж гілок угорі чи серед кущів…

— Ходімо, — сказала Мора. — Я покажу вам решту будинку.

Вона провела Ріццолі на кухню, увімкнула світло. Флуоресцентні лампи зі зловісним гудінням замигтіли. Їхнє різке сяйво освітило кожну щілину, кожен горбок у старому лінолеумі. Мора опустила очі на чорно-білі, пожовклі від старості клітинки й подумала про розлите за всі ці роки молоко й занесений із вулиці бруд, які неодмінно мали лишити на підлозі мікроскопічні сліди. Що ще могло просочитися в ці тріщини та шви? Осад яких страшних подій залишився тут?

— Теж нові засуви, — зазначила Ріццолі біля задніх дверей.

Мора підійшла до спуску в підвал.

— Я хотіла, щоб ви це побачили.

— Ще один засув?

— Але бачите, який на ньому наліт? Він не новий. Цей засув тут уже давно. Міс Клозен сказала, що коли вона купила дім на аукціоні двадцять вісім років тому, він тут уже був. І це дивно.

— Чому?

— Єдине місце, куди ці двері ведуть, — підвал. — Мора подивилася на Ріццолі. — З нього немає виходу.

— Для чого комусь замикати ці двері?

— От і мені цікаво.

Ріццолі відчинила їх, із темряви піднявся запах сирої землі.

— От же ж, — пробуркотіла вона. — Ненавиджу спускатися до підвалів.

— Світло вмикається ланцюжком, просто у вас над головою.

Детектив простягнула руку, смикнула за ланцюжок. Лампочка засвітилася, пролила слабке сяйво на вузькі сходи. Унизу лишилися самі тіні.

— Іншого входу до підвалу точно нема? — перепитала вона, вдивляючись у темряву. — Вугільного люка чи чогось такого?

— Я обійшла весь дім, не бачила на вулиці жодних дверей, що вели б до підвалу.

— Ви туди спускалися?

— Не бачила причини.

«Аж до сьогодні».

— Гаразд. — Ріццолі дістала з кишені маленький «Меґлайт», глибоко вдихнула. — Гадаю, треба туди зазирнути.

Коли вони спускалися рипливими сходами, над ними колихалася лампочка й тіні від неї хиталися вперед-назад. Ріццолі йшла неквапливо, немов намацувала кожну сходинку, перш ніж перенести на неї вагу. Мора ще ніколи не бачила, щоб вона так вагалася, була така обережна, і це змушувало її саму переживати. Коли вони дійшли до кінця сходів, здавалося, що кухня лежить дуже високо над ними, в іншому вимірі.

Лампочка внизу перегоріла. Ріццолі ковзнула променем «Меґлайта» по втоптаному ґрунту підлоги, вологому від дощової води, що просочилася сюди. Промінь висвітлив бляшанки з фарбою та скручений килим, що вкривався пліснявою біля стіни. У кутку стояв ящик з трісками для коминка у вітальні. Усе здавалося таким звичайним, ніщо не виправдовувало тієї небезпеки, яку Мора відчувала на початку сходів.

— Що ж, ваша правда, — сказала детектив. — Здається, інших дверей немає.

— Тільки двері, що ведуть до кухні.

— Тобто засув не має жодного сенсу. Хіба що… — промінь ліхтаря різко зупинився на дальній стіні.

— Що там?

Ріццолі пройшла через підвал, зупинилася, дивлячись на стіну.

— Що це тут робить? Для чого воно могло б знадобитися?

Мора наблизилася. Відчула, як холодок поповз її хребтом, коли вона побачила, на що вказує «Меґлайт» Ріццолі. Це було залізне кільце, забите в один із масивних каменів підвалу. «Для чого воно могло б знадобитися?» — спитала Ріццолі. Морі спала на думку відповідь, що змусила її відступити, нажахану образами, які намалювала уява.

«Це не підвал; це темниця».

Промінь ліхтаря смикнувся вгору.

— У будинку хтось є, — прошепотіла Ріццолі.

За калатанням серця Мора розчула, як над ними рипить підлога. Домом пересувалися важкі кроки. Підійшли до кухні. Раптом у дверях постав силует, і промінь світла, який затопив підвал, був такий яскравий, що засліплена Мора мала відвернутися.

— Докторе Айлс? — гукнув чоловік.

Мора примружилася на світло.

— Я вас не бачу.

— Детектив Єйтс. Криміналісти теж приїхали. Покажете нам будинок, перш ніж почати?

Вона різко видихнула.

— Піднімаємося.

Коли Мора з Ріццолі вийшли з підвалу, на кухні вже стояли четверо чоловіків. З детективами Корсо та Єйтсом Мора познайомилася тиждень тому на лісовій просіці. До них приєдналися двоє криміналістів, які представилися просто як Піт та Ґері. Усі по колу потиснули один одному руки.

— Отже, шукаємо скарби? — сказав Єйтс.

— Немає гарантії, що щось знайдемо, — відповіла Мора.

Обидва криміналісти роздивлялися кухню, оглядали підлогу.

— Лінолеум тут вельми побитий, — сказав Піт. — Про який період ідеться?

— Седлери зникли сорок п’ять років тому. Підозрювана тоді жила тут, разом із двоюрідним братом. Потім вони поїхали, дім довго стояв порожній, а тоді його продали на аукціоні.

— Сорок п’ять років? Так, лінолеум може бути того періоду.

— Я знаю, що килим у вітальні новіший, йому років двадцять, — завважила Мора. — Треба буде зняти його, щоб оглянути підлогу.

— Ми випробовували метод на речах, не старших за п’ятнадцять років. Для нас це буде щось новеньке. —