Двійник - Тесс Геррітсен

— Вона була новенька, — сказала міс Клозен. — Еліс Роуз. Інші дівчата сідали за нею і кепкували з неї, жартували. Про Еліс можна було казати що завгодно, будь-які жорстокі речі — безкарно, бо вона не чула. Не знала, що ми з неї глузували. Знаю, то було жорстоко, але так уже діти поводяться, коли їм чотирнадцять. Перш ніж навчаться ставити себе на місце іншого. Перш ніж відчують це самі.

Вона зітхнула — шкодування за гріхами дитинства, за наукою, отриманою надто пізно.

— Що з Еліс сталося?

— Елайджа сказав, що то був жарт, що він збирався за кілька годин її витягнути. Але уявіть собі, як це — опинитися в полоні у ямі? Коли ходиш під себе від страху? І ніхто не чує твоїх криків. Ніхто не знає, де ти, окрім того хлопця, який тебе туди кинув.

Мора чекала мовчки й боялася почути, чим закінчилася історія.

Міс Клозен побачила в її очах цей острах і похитала головою.

— О, Еліс не померла. Її врятував пес — знав, куди вона пішла. Усе гавкав і гавкав, дурна голова, але ж привів до неї людей.

— То вона вижила.

Жінка кивнула.

— Її знайшли пізніше, увечері. Вона просиділа в тій ямі вже кілька годин. Коли її дістали, ледве говорила. Наче зомбі. За кілька тижнів її родина поїхала з міста. Не знаю, куди саме.

— Що було з Елайджею?

Вона знизала плечима.

— А ви як думаєте? Він усе наполягав, що то був жарт. Як от те, що всі ми, решта дітлахів, чинили з Еліс щодня у школі. І це правда, ми всі її мучили. Усі робили її життя нестерпним. Але Елайджа підняв усе це на новий рівень.

— Його не покарали?

— У чотирнадцять отримуєш другий шанс. Особливо коли потрібен удома. Коли твій тато по півдня п’яний, а з тобою живе дев’ятирічна кузина.

— Амальтея, — тихо сказала Мора. Міс Клозен кивнула. — Уявляєте, як дівчинці велося в тому домі. Росла в родині звірів.

«Звірів».

У повітрі раптом відчулася електрика. У Мори змерзли руки. Вона згадала марення Амальтеї. «Йди геть, поки він тебе не побачив».

А ще — подумала про подряпини на своїй автівці. «Знак Звіра».

Двері підвалу з рипінням відчинилися, злякавши Мору. Вона розвернулася й побачила там Ріццолі.

— Вони щось знайшли, — мовила детектив.

— Що саме?

— Дерево. Якась панель, на глибині двох футів. Зараз намагаються її розчистити. — Вона вказала на ящик із заступами. — Нам це потрібно.

Мора знесла ящик униз сходами. Побачила, що перекопана земля вже йде усім периметром траншеї, футів у шість завдовшки.

Саме розмір труни.

Детектив Корсо, який тримав у руках лопату, глянув на Мору.

— Схоже, панель товста. Але послухайте. — Він грюкнув лопатою об дерево. — Вона не суцільна. Під нею є повітря.

— Може, підмінити тебе? — запитав Єйтс.

— Так, бо спина скоро відмовить.

Корсо передав йому лопату. Єйтс стрибнув до траншеї, гупнув об дерево. Порожній звук. Він узявся відгрібати ґрунт із похмурою заповзятістю, викидаючи його на купу, що дуже швидко росла. Усі мовчали, а панель усе більше відкривалася. Два прожектори лили різке світло через траншею, тінь Єйтса витанцьовувала на стінах, наче маріонетка. Інші дивилися мовчки, наче розкрадачі могил, нетерпляче чекаючи на перший погляд у гробницю.

— Я тут один край розчистив, — мовив, важко дихаючи, Єйтс і шкрябнув лопатою по дереву. — Тут є щось схоже на грати, я вже трохи їх пом’яв. Не хочу пошкодити дерево.

— Я принесла заступи та щітки, — сказала Мора.

Єйтс випростався задихавшись і вибрався з ями.

— Гаразд. Можливо, зможете зняти землю зверху. Зробимо кілька знімків, перш ніж відкрити.

Мора з Ґері стрибнули до траншеї, вона відчула, як здригнулася панель під їхньою вагою. Спитала себе, що за жахіття лежать під брудними дошками. На думку спало страшне видіння: дерево раптом ламається, вони занурюються в гнилу плоть. Незважаючи на калатання серця, вона опустилася на коліна й почала змітати з панелі ґрунт.

— Дайте й мені щітку, — визвалася Ріццолі, теж збираючись спуститися до ями.

— Вам — ні, — відмовив їй Єйтс. — Ви краще зачекайте.

— Я не скалічена. Ненавиджу стояти осторонь.

Менський детектив стривожено засміявся.

— Ну а ми не хочемо побачити, як у вас тут почнуться пологи. І пояснювати це все вашому чоловікові я не хочу.

Мора сказала:

— Тут замало місця для маневрів, Джейн.

— Ну то давайте я переставлю прожектори. Щоб ви хоч бачили, що робите.

Ріццолі пересунула прожектор, і на ріг, з яким працювала Мора, раптом пролилося світло. Мора схилилася, змітаючи щіткою землю з дошок, і відкрила іржаві цятки.

— Бачу старі цвяхи, — сказала вона.

— У мене в авто є лом, — сказав Корсо. — Зараз принесу.

Мора й далі змітала землю, відкриваючи все нові цвяхи. У ямі було тісно, шия й плечі почали боліти. Вона випросталася. Почула поряд із собою клацання.

— Дивіться сюди, — сказав Ґері.

Мора розвернулася й побачила, що його заступ ковзнув дюймом зламаної труби.

— Схоже, вона проходить просто краєм панелі, — сказав він. Голими пальцями обережно ткнув у іржавий виступ, пробивши зверху земляну кірку. — Нащо вставляти трубу до…

Він замовк. Глянув на Мору.

— Це вентиляція, — мовила вона.

Ґері подивився на дошки під колінами. Тихо сказав:

— Що, збіса, там усередині?

— Вилазьте з ями, — сказав Піт. — Будемо знімати.

Єйтс простягнув руку, допомагаючи Морі, вона вилізла з траншеї, і від надто різкого руху їй запаморочилося в голові. Вона кліпнула, засліплена спалахами камери, сюрреалістичним світлом прожекторів і танцем тіней на стінах. Підійшла до сходів, присіла. Тільки тоді згадала, що сходинка під нею мала на собі примарні сліди крові.

— Гаразд, — мовив Піт. — Відкриваємо.

Корсо опустився на коліна біля ями, запустив кінчик лома під ріг кришки. Спробував підняти панель, іржаві цвяхи завищали.

— Не піддається, — завважила Ріццолі.

Корсо зупинився, витер рукавом обличчя. На чолі лишилася брудна пляма.

— Боже, завтра моя спина мені помститься.

Він