Двійник - Тесс Геррітсен

— Так, ось вона. Жінка європеоїдної раси, двадцять п’ять років. Білявка, блакитні очі… — Вона раптом спинилася. — Тут щось не так. Краще передивіться знімки.

— Чому? — спитала Мора.

— Просто передивіться їх.

Мора роздивилася знімок на негатоскопі, тоді перейшла до екрана ноутбука.

— Вони збігаються, Джейн. Що не так?

— Не вистачає ще одного набору кісток.

— Яких кісток?

— Зародка. — Ріццолі повернула до неї ошелешене обличчя. — Карен Седлер була на восьмому місяці вагітності.

Запанувала тиша.

— Інших решток ми не знайшли, — мовив Дальджіт.

— Могли пропустити, — завважила Ріццолі.

— Ми просіяли ґрунт, ретельно розкопали всю ділянку.

— Їх могли забрати падальники[19].

— Так, це завжди може бути. Але це справді Карен Седлер.

Мора підійшла до столу, вдивилася в тазову кістку, думаючи про зображення кістяка іншої жінки на негатоскопі. «Ніккі Веллс теж була вагітна».

Вона навела на стіл збільшувальне скло, увімкнула світло. Навела лінзу на тазову кістку. На симфізі, де сходилися до хряща два відгалуження кістки, взялася кіркою червонувата земля.

— Дальджіте, можна мені вологу ватну паличку чи марлю? Треба стерти землю.

Колега наповнив миску водою, розкрив пакет ватних паличок, поставив усе на тацю біля неї.

— Що ви шукаєте?

Мора не відповіла. Вона повністю зосередилася на тому, щоб стерти шар бруду, відкрити те, що лежало під ним. Кірка танула, і її серце билося швидше. Остання брудна пляма зникла несподівано. Жінка пильно дивилася на те, що з’явилося під лупою. Випросталася, глянула на Дальджіта.

— Що там? — запитав він.

— Подивіться. Праворуч, скраю, там де сходяться кістки.

Сінгх зігнувся над лінзою.

— Ви про тріщинку? Про неї йдеться?

— Так.

— Майже непомітна.

— Але вона там є. — Мора глибоко вдихнула. — Я привезла з собою знімок, він у моєму авто. Вам варто на нього поглянути.

Поки вона йшла до стоянки, об її парасольку стукотів дощ. Розблоковуючи автомобіль кнопкою сигналізації, вона не могла не дивитися на подряпини пасажирських дверей. Сліди пазурів мали налякати її. «Але вони мене тільки розлютили. Підготували до опору». Вона взяла із заднього сидіння конверта й понесла до будівлі, ховаючи під плащем.

Дальджіт ошелешено дивився, як вона чіпляє знімки Ніккі Веллс до негатоскопа.

— Що за справу ви мені показуєте?

— Убивство у Фітчбургу, Массачусетс, п’ять років тому. Жертві розтрощили череп, а тіло згодом спалили.

Він насупився.

— Вагітна жінка. Схоже, що близька до пологів.

— Але мою увагу привернуло ось це. — Мора показала на яскравий уламок металу в тазовому симфізі Ніккі Веллс. — Гадаю, це обламаний кінчик ножа.

— Але ж Ніккі Веллс убили ломом, — завважила Ріццолі. — Їй розтрощили череп.

— Саме так, — погодилася Мора.

— То до чого тут ніж?

Мора показала на знімок. На кістки зародка, що згорнувся над тазовою кісткою Ніккі.

— Ось до чого. Ось що було потрібно вбивці.

Дальджіт мовчав. Але вона без слів знала, що він розуміє хід її думок. Він повернувся до решток Карен Седлер, узяв її тазову кістку.

— Живіт розрізали посередині, — сказав він. — Лезо вдарилося об кістку, там, де ця тріщинка.

Мора уявила собі ніж Амальтеї, живіт молодої жінки, удар ножа — такий сильний, що лезо спинилося, тільки наштовхнувшись на кістку. Подумала про свою професію, для якої ножі стільки важили, і про дні, проведені в лабораторії для розтинів за різанням шкіри та органів. «Ми обидві різники, і я, і моя мати. Але я ріжу мертву плоть, а вона — живу».

— Ось чому ви не знайшли кісток зародка в могилі Карен Седлер.

— Але ваша інша справа… — Дальджіт махнув на рентгенівський знімок Ніккі Веллс. — Її зародок не забрали, а спалили разом із матір’ю. Нащо робити розріз, щоб дістати, а тоді все одно вбивати?

— Бо дитя Ніккі Веллс мало вроджений дефект. Амніотичні тяжі.

— Це як? — запитала Ріццолі.

— Через водну оболонку іноді проходять перетинчасті тяжі. Якщо такий закрутиться навколо кінцівки плоду, то може перешкодити току крові й навіть спричинити ампутацію кінцівки. У Ніккі цей дефект діагностували протягом другого триместру. — Мора вказала на знімок. — Бачите, у зародка відсутня права нога нижче коліна.

— Це не смертельно?

— Ні, дитина вижила б. Але вбивця мала одразу ж побачити цей недолік. Зрозуміти, що дитина недосконала. Гадаю, тому вона її і не взяла. — Мора подивилася на Ріццолі. Не зважати на стан детектива, на її набряклий живіт, естрогенний рум’янець на щоках було неможливо. — Їй була потрібна ідеальна дитина.

— Але дитя Карен Седлер теж не було б ідеальним, — зазначила Ріццолі. — Зародку було вісім місяців. Легені ще не дозріли б, так? Щоб воно вижило, знадобився б інкубатор.

Мора опустила погляд на кістки Карен Седлер. Подумала про місце, де їх знайшли, і про кістки її чоловіка, поховані в двадцяти ярдах звідти. Нащо копати дві окремі могили? Чому б не поховати чоловіка разом із дружиною.

У роті раптом стало сухо. Відповідь ошелешила її саму.

«Їх поховали неодночасно».

21

Котедж зіщулився під важкими від дощу гілками, наче їхній дотик був йому неприємний. Коли Мора вперше побачила цей будинок тиждень тому, він пригнітив її — невелика темна коробка, яку поступово душать ліси, підступаючи все ближче. Тепер вона дивилася на нього з вікна авто і здавалося, що вікна витріщаються на неї, наче зловісні очі.

— У цьому домі виросла Амальтея, — мовила Мора. — Анні було б не складно знайти цю інформацію, треба було всього лиш пошукати записи про неї в шкільному архіві. Або взяти старий телефонний довідник і подивитися прізвище Ленк.

Вона глянула на Ріццолі.

— Домовласниця, міс Клозен, сказала, що Анна хотіла винайняти саме цей будинок.

— Тож вона мала знати, що Амальтея тут колись жила.

«І як я, вона прагнула дізнатися про нашу матір більше, — подумала Мора. — Щоб зрозуміти жінку, яка дала нам життя, а тоді кинула нас».

Дощ гуркотів дахом автомобіля, срібними потоками котився лобовим склом.

Ріццолі застібнула дощовика, натягнула на голову капюшона.

— Тоді ходімо, подивимося.

Вони пробіглися під дощем, піднялися