Двійник - Тесс Геррітсен
З нього вийшла міс Клозен, завеликий дощовик розвівався за спиною.
— Я думала, ви вже мали скінчити, дивувалася, чого досі не завезли мені ключі.
— Ми тут ще побудемо.
Міс Клозен оглянула припарковані автівки.
— Ви ж наче хотіли ще раз роздивитися. Що тут роблять криміналісти?
— Знадобиться більше часу, ніж я думала. Може, доведеться провести тут усю ніч.
— Чому? Тут навіть одягу вашої сестри вже немає. Я все поскладала, можете забрати.
— Йдеться не лише про мою сестру, міс Клозен. Поліція приїхала з іншої причини. Тут дещо сталося, уже давно.
— Дуже давно?
— Близько сорока п’яти років тому. Ще до того, як ви купили цей будинок.
— Сорок п’ять років? Це ж тоді, коли… — жінка замовкла.
— Коли що?
Погляд домовласниці впав на ящик зі знаряддям у руках Мори.
— А заступи для чого? Що ви робите в моєму будинку?
— Поліція обшукує підвал.
— Обшукує? Тобто, вони там копаються?
— Можливо, їм доведеться.
— Я не давала на це свого дозволу.
Жінка розвернулася й загупала на ґанок. Дощовик тягнувся за нею сходами.
Мора пішла слідом за нею, до кухні. Поставила на стіл ящик.
— Чекайте. Ви не розумієте…
— Я не хочу, щоб мені підвал рознесли! — Міс Клозен рвучко відчинила двері й люто глянула вниз на детектива Єйтса, який стояв унизу з лопатою. Він уже почав копати, і біля його ніг зібралася купка землі.
— Міс Клозен, дайте їм робити свою справу, — сказала Мора.
— Я власниця цього будинку, — загорлала жінка вниз, до підвалу. — Ви не маєте права копати, поки я не дала на це дозволу!
— Мем, обіцяю, ми все закопаємо, щойно закінчимо, — сказав Корсо. — Просто треба перевірити.
— Чому?
— На радарі видно велике відбивання.
— Відбивання? Що ви маєте на увазі? Що там?
— Це ми й намагаємося дізнатися. Якщо дасте нам змогу продовжити.
Мора відтягнула жінку від підвалу, зачинила двері.
— Прошу, дайте їм попрацювати. Якщо відмовитеся, вони будуть змушені дістати ордер.
— Якого біса вони взагалі почали там копатися?
— Кров.
— Яка кров?
— У всій кухні є кров.
Жінка опустила очі на підлогу, роздивляючись лінолеум.
— Я її не бачу.
— І не побачите, потрібен спеціальний розчин, щоб її стало видно. Але повірте, вона тут є. Мікроскопічні рештки на підлозі, бризки на стіні. Вона затекла під двері підвалу та сходами вниз. Хтось намагався змити її, витирав підлогу, стіни. Може, вони думали, що позбулися слідів, бо їх більше не було видно. Але кров досі тут. Вона просочилась у щілини, у тріщини в дереві. Вона лишається на довгі роки, її неможливо стерти. Вона залишається в будинку, в самих стінах.
Міс Клозен розвернулася, подивилася на неї.
— Чия кров? — тихо запитала вона.
— Поліція теж хотіла б знати.
— Ви ж не думаєте, що я тут якось…
— Ні. Ми думаємо, що ця кров дуже стара. Вона, напевно, уже була тут, коли ви придбали цей будинок.
Жінка приголомшено опустилася на стілець за столом. Капюшон дощовика впав, відкриваючи наїжачену сивину. Зіщулившись у своєму завеликому вбранні, вона здавалася ще меншою, ще старшою. Жінка, яка вже готується вміститися в могилу.
— Тепер ніхто не захоче купити в мене цей будинок, — пробуркотіла вона. — А коли слава розійдеться… Я не зможу позбутися цієї клятої штуки.
Мора сіла навпроти неї.
— Чому моя сестра хотіла винайняти його? Вона не сказала?
Ані слова у відповідь. Міс Клозен досі ошелешено хитала головою.
— Ви сказали, що вона побачила на дорозі табличку «продається» й зателефонувала до вас.
Нарешті кивок головою.
— Ні сіло, ні впало.
— Що вона вам сказала?
— Хотіла більше дізнатися про дім. Хто тут жив, хто був власником до мене. Сказала, що шукає нерухомість у цих краях.
— Ви розповіли їй про родину Ленк?
Міс Клозен заціпеніла.
— Ви про них знаєте?
— Я знаю, що вони раніше володіли будинком. Батько й син. І племінниця чоловіка, дівчина на ім’я Амальтея. Моя сестра теж про них розпитувала?
Жінка глибоко вдихнула.
— Їй було цікаво, це зрозуміло. Якщо думаєш купити будинок, хочеш знати, хто його збудував, хто в ньому жив. — Вона подивилася на Мору. — Річ у них, так? У Ленках?
— Ви виросли в цьому містечку?
— Так.
— То ви маєте знати цю родину.
Міс Клозен відповіла не відразу. Натомість підвелася, зняла дощовик. Спроквола повісила його на гачок біля дверей кухні.
— Він був моїм однокласником, — сказала вона, стоячи до Мори спиною.
— Хто?
— Елайджа Ленк. Я не дуже добре знала його кузину Амальтею, вона була зовсім мала, на п’ять років молодша за нас. Але ми всі знали Елайджу.
Її голос стишився мало не до шепоту, наче вона не наважувалася назвати його ім’я вголос.
— Ви добре його знали?
— Наскільки це було потрібно.
— Не схоже, щоб він вам дуже подобався.
Міс Клозен розвернулася, подивилася на неї.
— Важко любити людей, котрі тебе до біса лякають.
Крізь двері у підвалі було чути гупання лопати об землю. Там розкопували таємниці будинку. Будинку, який навіть через стільки років лишався мовчазним свідком чогось страшного.
— Містечко було зовсім маленьке, докторе Айлс. Не те, що зараз, коли люди приїздять, купують собі дачі. Тоді тут жили тільки місцеві — так усіх знаєш. Де хороша родина, а від кого краще триматися подалі. Я зрозуміла це про Елайджу, коли мені було чотирнадцять. Він був одним із хлопців, до яких краще навіть не наближатися.
Жінка підійшла до столу, опустилася на стілець, наче була вкрай виснажена. Не зводила очей із пластикової стільниці, немов шукала своє відображення в калюжі. Відображення чотирнадцятирічної дівчини, яка страшилася хлопця, що мешкав на цій горі.
Мора чекала, дивлячись на схилену голову із жорстким сивим їжачком волосся.
— Чому він вас лякав?
— Не тільки мене. Ми всі боялися Елайджі. Після…
— Після чого?
Міс Клозен підняла очі.
— Після того, як він поховав ту дівчину живцем.
У тиші, що запала після цих слів,
